Симон Васильович Петлюра (травень 1879, Полтава — травень 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).
Біографія
Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка.
З 1900 р. — член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію).
Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.
У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський.
На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна».
З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».
З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» (Москва), в якому публікувались М.Грушевський, Д.Донцов, С.Русова, Є.Єфремов, М.Горький.
Мітинг в час проведення ІІІ Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 р.
Симон Петлюра, Кам'янець-Подільський, 1919 р.
У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.
Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.
У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.
У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.
В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований.
Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР.
З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.
У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.
На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.
5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.
Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР — вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.
З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії.
У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра намагався протидіяти єврейським погромам,[1] втім не зупинив їх, бо їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».
Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська, і віддавати під суд, як зрадників вітчизни.
— Симон Петлюра.
Вбивство
Президент України Віктор Ющенко з дружиною в Парижі на могили Отамана
Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають[3], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.
Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард розрядив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками убивства, заходитися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шарите». Але врятувати не змогли.
Слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до організації погромів.
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився дехто Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.
Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Міхаїла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.
Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст з молодих років Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.
З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти антисемітизму та расизму (LICRA). Міф про душогуба-Петлюру є одною з складових того підсвідомого негативного іміджу, який досі шкодить Україні на французькій землі. Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.
Похований Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі.
Матеріали з сайту Вікіпедія
Немає коментарів:
Дописати коментар