Керуючись в основному директивами, Держплан розробив два варіанти п’ятирічки – відправний і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція ВКП(б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’їзді Рад він став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом.
Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі директив ХV з’їзду ВКП(б) мала фундаментальний недолік: “ножиці цін”, тобто розрив у цінах. Селяни на це не погоджувались і взимку 1927-1928 років практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:
- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови – застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;
- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;
- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.
Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні для вилучення готової продукції. Однак навіть з їх допомогою неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб. Отже, одразу після ХV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від курсу соціалістичного будівництва, накресленого в директивах по п’ятирічному плану, замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об’єднання селян у колективні господарства і накладання продрозкладки на колгоспи.
У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика “ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.
Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації - 200 тис. Разом з усіма членами сімей “куркулів” це становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру.
Отже, в результаті “соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена “соціалістична колективізація”, – створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.
Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях – у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Воронижчині на коліна.
Немає коментарів:
Дописати коментар