Сучасні герої. Мужність, героїзм і самопожертва військовослужбовців під час виконання військового обов’язку у зоні проведення антитерористичної операції
Історія, як відомо, не має умовного способу інтерпретації минулих подій. Між тим людство знає багато випадків їх повторення. Це коли за однією війною приходить інша, доповнюючи страшну статистику втрат.
Понад сімдесят років тому завершилося повне визволення України від фашистських загарбників. Мільйони загиблих, пропалих без вісти, полонених, тих, хто залишилися інвалідами. Мільйони дітей, які стали сиротами. Чотири Українські фронти визволяли нашу землю від окупантів. У їх складі були й представники народів, які сьогодні входять до складу Російської Федерації. Ніхто з тих, хто воював за визволення України, навіть уявити не міг такий виверт історії. Так сталося, що їх нащадки через 70 років вдерлися на землю братського народу, анексували Автономну Республіку Крим, принесли біль та страждання людям на Донбасі. І за такого перебігу історичних подій наш народ має пройти черговий етап визволення країни. Але вже від нового окупанта.
Війна – це не тільки мобілізація, волонтерська робота, біженці, поховання загиблих і лікування поранених. Війна – це також і сотні подвигів, що здійснюються щоденно. Зараз на Сході України обороняють рідну землю справжні патріоти України. Для них є справою честі і гідності виконати поставлені завдання. Вони готові боротися, рішуче захищати Україну, жертвуючи найдорожчим – життям. За кожною історією – справжній герой, на прикладі якого виховуватимуться прийдешні покоління українців. Вони різні за віком, професією, з різних куточків країни. Багато з них, коли ворог прийшов на поріг нашого спільного дому, не чекаючи повістки прийшли до військкомату, залишивши сім’ї, роботу, рідні міста, дехто повернувся з-за кордону, і стали на захист своїх батьків і дітей. Бо майбутнє України для них – понад усе.
2 травня 2014 року військова колона на чолі з командиром 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України підполковником Т.М. Сенюком вирушила на виконання чергового бойового завдання. Близько 4:00 під час висування противник вдався до спроби обстрілу, зав’язався бій. Вогонь було зосереджено на перші три бронетранспортери, в одному з яких перебував Т.М. Сенюк. По радіозв’язку було чути впевнений голос комбата, чіткі вказівки, а для особового складу – жодного шансу піддатись емоціям, страху або піддати сумніву дії командира. Бій тривав близько 10 хвилин. Вогневі точки противника були надійно подавлені.
Та це був лише початок. Близько 5:30 в районі мосту, поблизу міста Слов’янськ, знову зав’язався бій. Сепаратистів було витіснено з блокпоста, і міст опинився під контролем підрозділу Т.М. Сенюка. Біля мосту, з двох боків, почав збиратися натовп з метою заблокувати рух колони. За рішенням командира, на безпечній відстані від колони було виставлено бійців з метою запобігання провокацій з боку натовпу, а решті військових вказано сектори спостереження. Здавалося, усе під контролем. Проте послабляти пильність було не варто. Протягом всього дня від представників сепаратистських угруповань лунали погрози знищити підрозділ і пропозиції перейти на бік противника. Сепаратисти вимагали скласти зброю та залишити техніку в обмін на життя військових. Однак відповіддю командира батальйону було чітке та однозначне “ні”. Коли представники сепаратистського угруповання зрозуміли незламність, непохитність командирського рішення, стійкість волі та силу духу, вони почали вимагати залишити військових Національної гвардії та Внутрішніх військ в обмін на життя десантників. І цього разу комбат дав чітко зрозуміти своє рішення, що ні своїх, ні тих, хто поруч, не залишить.
Близько 17.00 серед натовпу були помічені сепаратисти зі зброєю. Командир наказав зайняти кругову оборону. У цей час у бік підрозділу пролунали перші постріли, полетів перший “коктейль Молотова” в один з бронетранспортерів. Підполковник Т.М. Сенюк був попереду і особисто керував розбиранням барикад, щоб створити прохід для виведення колони в безпечне місце. З усіх напрямків посилювався вогонь з різних видів зброї. Твердість характеру, рішучість і мужність комбата, чіткі та впевнені дії особового складу дали змогу колоні вирватися з влаштованої пастки. Підполковник Т.М. Сенюк залишився вірним Присязі, прийняв командирське рішення, продемонструвавши зразок витримки та мужності. Завдяки чітким і вправним діям врятував від загибелі особовий склад і не допустив втрати озброєння та військової техніки.
3 червня 2014 року батальйон Т.М. Сенюка отримав чергове бойове завдання – знищити блокпост противника під містом Слов’янськ Донецької області. Тактична група на чолі з підполковником Т.М. Сенюком висунулася вперед. Командир батальйону знову був попереду, разом із розвідувальним взводом. Пролунали постріли, ворожий вогонь посилився, серед десантників з’явилися перші поранені, був підбитий бронетранспортер українських військових. Зав’язався бій. У ході бойового зіткнення атака була відбита, але командир батальйону підполковник Тарас Михайлович Сенюк загинув від кулі ворожого снайпера. Указом Президента України № 546/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної цілісності і незалежності України, жертовне служіння Українському народові полковнику Тарасу Михайловичу Сенюку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
6 червня 2014 року літак-розвідник АН-30Б транспортної авіаційної ескадрильї “Блакитна стежа” 15-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України виконував бойове завдання – фотографував місцевість над містом Слов’янськ Донецької області. Льотчики, для яких це був уже не перший виліт у неспокійне небо Сходу України, збирали досить важливі дані щодо розташування бойовиків і кількості озброєння й техніки. О 17:04 на висоті 4500 метрів, яка вважається безпечною, літак підбила ракета, випущена сепаратистами з переносного ракетно-зенітного комплексу. Удар ракети прийшовся в правий двигун. Його пробило наскрізь, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на праве крило. Ан-30Б почав різко втрачати висоту. До падіння залишалися лічені секунди. Екіпаж діяв рішуче та відважно. Командир літака підполковник Костянтин Могилко наказав команді покинути літак, а сам відвів його від житлових кварталів Слов’янська. Командир літака підполковник Костянтин Вікторович Могилко загинув. Його знайшли у кабіні. Він до останнього залишався за штурвалом і навіть не намагався спробувати вийти з літака, в якому не передбачена система катапультування, а можна лише скористатися задніми дверцятами. Указом Президента України №545/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі підполковнику Костянтину Вікторовичу Могилку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
14 липня поблизу містечка Краснодон екіпаж літака Ан-26 бригади військово-транспортної авіації, що дислокується у Гавришівці, під командуванням майора Дмитра Майбороди виконував завдання із перевезення вантажів та десантування на парашутах матеріально-технічних засобів для бійців АТО. Того дня в Ан-26 було вісім членів екіпажу. Перебуваючи на висоті 6,5 тисяч метрів, літак був збитий ракетою, що влучила у хвостову частину. Командир екіпажу і його помічник майор Дмитро Шкарбун, рятуючи команду, загинули за штурвалом. Згодом їх тіла місцеві мешканці поховали неподалік падіння літака (літак упав на контрольованій терористами території). Майору Дмитру Майбороді присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Про подвиг свого кулеметника БТР Сергія Хартника розповіли десантники 6 роти 95-ї бригади ВДВ. 13 червня бойовики влучили з гранатомету у БТР, який розвозив по блокпостам між Ізюмом і Слов’янськом провізію та боєприпаси. С.Хартник отримав важкі поранення, але зміг витягти з палаючої машини двох своїх товаришів – командира машини Сергія Бабського і водія Олександра Галиченка.
Снаряд влучив у лівий борт на рівні водія і увійшов вниз під кутом. Після влучення снаряду хвиля вогню пішла всередину кабіни через водія О.Галиченка. У нього повністю обгоріло обличчя і тіло, місцями до кісток. Тіло почало горіти. Опіки отримав і командир машини С.Бабський, який знаходився збоку правого борту. У нього почали горіти усі відкриті частини тіла. Осколки розкидало по машині, один з низ розпоров живіт Сергія Хартника нижче сонячного сплетіння. Долаючи обпікаючий біль, Сергій зміг швидко витягти Сергія Бабського, оскільки той був при тямі. А потім повернувся у палаючий БТР за Сашком Галиченком, який як сидів, так і залишився сидіти за кермом – руки не кермі, нічого не бачить. С.Хартник спробував відтягнути Сашка, але помітив, що його шкіра просто лопається, не витримуючи навантаження. З’ясувавши, що Сашко геть нічого не бачить, Сергій крикнув йому: “Іди на мій голос, я не можу тебе підняти”. Сашко піднявся і Сергій допоміг йому вибратися з палаючого БТРа через десантний люк. Усе це відбувалося на фоні перестрілки з бойовиками інших наших екіпажів. Незважаючи на важке поранення Сергій Хартник не розгубився, не злякався, витяг своїх товаришів.
За даними Управління преси та інформації Міністерства оборони України, 16 червня один з підрозділів окремої механізованої бригади імені Данила Галицького отримав наказ здійснити марш і надати допомогу бійцям Національної гвардії України в одному з районів Донеччини. Дорогою наші військові потрапили під обстріл терористів. Кулеметник підрозділу солдат Дмитро Махов отримав вогнепальне поранення обличчя, однак не залишив своїх товаришів без вогневого прикриття. Не зважаючи на нестерпний біль у правій скулі, напівсліпий від кровотечі військовослужбовець лише міцніше стиснув руків’я кулемета. Сміливі й рішучі дії контрактника дозволили особовому складу зайняти кругову оборону, організувати евакуацію загиблих та поранених бойових побратимів та дати гідну відсіч терористам.
Майже місяць знадобився спеціалістам Військово-медичного клінічного центру Західного регіону для того, аби поставити до строю українського бійця. Перебуваючи у реабілітаційній відпустці у колі своєї сім’ї, Дмитро мріє знову повернутися до своїх бойових побратимів.
Солдат Дмитро Махов нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Варто зазначити, що вісімнадцятирічний прикарпатець є наймолодшим військовослужбовцем, який бере участь у проведенні антитерористичної операції.
Заради миру на українській землі приніс себе у жертву екіпаж танку під командуванням капітана Олександра Лавренка. 21 червня танкісти батальйонної тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади оперативного командування “Південь” спільно із взводом брали участь у бою за населений пункт Піски у пригороді Донецька. У районі населеного пункту бойовики збудували два блокпости. Перший доволі сильно укріплений, тож на нього були спрямовані основні сили, другий – менший. Завдання з його знищення отримав командир танкової роти капітан Олександр Лавренко. Офіцер добре усвідомлював значення успішного захоплення цього блокпоста – це унеможливлювало б вихід противника у тил основної групи.
В екіпаж танка капітана О.Лавренка входили військовослужбовці за призовом по мобілізації – навідник молодший сержант Олександр Вохромєєв і механік-водій солдат Андрій Кулягін. Їхня бойова машина йшла в голові колони. Прикриваючи вогнем піхоту, танкісти стрімко наближалися до ворожого блокпоста. Зав’язався бій.
Терористи відкрили шалений кулеметний і мінометний вогонь. Знищуючи вогневі точки противника, командир екіпажу помітив два вкопані ворожі танки. Від прийняття рішення до пострілу промайнули лічені секунди. Навідник О.Вахромєєв був майстром – від прямого влучення ворожий танк спалахнув, наче коробка із сірниками. Не зупиняючись, бойова машина увірвалася у селище. Група терористів саме завантажувалася в автобуси. Два влучні постріли – і ворожий транспорт злетів у повітря.
Екіпаж БМП-2, що рухався за танком, розпочав евакуацію поранених наших військовослужбовців. Піхотинці зайняли позиції на захопленому блокпості, а танк Лавренка вогнем прикрив їх дії та евакуаційну групу.
Під час бою стало відомо, що бойовики готовлять контратаку, тому командир прийняв рішення відірватися від основних сил АТО, щоб не допустити цього. Бойова машина попала в фугас, в наслідок чого Олександр Вохромєєв і Андрій Кулягін загинули. Олександр Лавренко, будучи важко пораненим, підірвав себе разом із танком. Так командир сказав своє “ні” сепаратистському полону і захопленню бойової машини.
22 серпня у бою за Іловайськ справжній героїзм виявили танкісти 17-ї танкової бригади. Разом з бойовою групою 3-го батальйону Нацгвардії “Донбас” вони атакували у самому місті кілька будинків, зайнятих російськими найманцями. Бій у місті – це завжди ближні дистанції. Наші бійці наступали на справжню стіну вогню – по ним била мінометна артилерія, з кожного підвалу і з кожного даху стріляли гранатомети, кулемети, снайпери.
Місто постійно обстрілювали гаубіци і реактивні системи залпового вогню російських військ. Танкісти били по вогневим точкам, штурмовий загін “Донбасу” під прикриттям танку Т 64 зумів відбити один з будинків. Екіпаж танку у складі командира молодшого сержанта Сергія Ісаєва, солдата-навідника Ігоря Іванченка і механіка-водія солдата Євгена Мартинюка стійко відбивав вогневі атаки ворога, прикриваючи своєю бронею піхоту.
П’ять влучань реактивних протитанкових гранат, і сотні влучень куль, у тому числі крупнокаліберних снайперських гвинтівок прийшлося на танк
Ворог зазнав великих втрат, але підтягнув резерви. Бій тривав кілька годин. Після чергового влучення у башту був виведений з ладу досилач танкової гармати. Сержант Ісаєв з бою не вийшов – наказав Мартинюку допомогти досиланню снарядів короткими ривками – танк робив ривок, потім різко гальмував, це допомагало заганяти снаряд у ствол. Вони зробили ще кілька пострілів. Ще одна граната влучила у башту – командир і навідник отримали поранення. Черговою гранатою була пошкоджена ходова. Танкісти продовжували стрільбу з кулемета, але й він був виведений з ладу.
В один з моментів бою танкісти побачили, що під вогнем противника лежать троє поранених бійців “Донбасу”. Євген Мартинюк виліз із танку і допоміг побратимам з “Донбасу” покласти поранених на корму бойової машини. Контратака російських найманців була відбита, і тільки тоді танк пішов у тил. Усі поранені були благополучно доставлені на базу. Євген Мартинюк залишився єдиним неушкодженим з усього екіпажу.
Війна – це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули.
Пам’ять про них – це наш біль і наша гордість за те, що ми мали честь жити з ними в одній країні. До останнього подиху вони залишилися вірними кожному слову Військової присяги: “…присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати свій військовий обов’язок…” На прикладах їх героїчних вчинків будуть виховуватися багато поколінь українців – відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни, заради квітучого майбутнього якої тисячі патріотів віддали своє життя…
Рекомендована література:
1. Вклоняємось доземно українському солдату. – К.: Народна армія, 2014. – 192 с.