До 360-річчя укладення Гадяцького трактату

НПП. До 360-річчя укладення Гадяцького трактату Українсько-польсько-литовський союз як відсіч російській загарбницькій політиці.

У 1656 році Московське царство згорнуло військові дії та підписало перемир’я з Річчю Посполитою, а влітку розпочало війну зі Швецією. Богдан Хмельницький та його оточення вважали, що такі дії порушують пункти Березневих статей 1654 року. Тому Гетьманщина приєдналася до антипольської коаліції у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Молдавії, Валахії згідно Раднотського договору 1656 року. Кампанія, яка спочатку складалася на користь держав коаліції, закінчилася невдачею. Це в сумі з нереалізацією дипломатичних планів Б. Хмельницького прискорило його смерть. Волею свого батька на гетьманство був намічений Юрій Хмельницький, який залишався на посаді лише один місяць і сам відмовився від булави в серпні 1657 року. Після того Старшинська Рада в Чигирині тимчасово передала булаву Іванові Виговському, а Генеральна Рада, за участі (крім козаків) міщан та духовенства, 26 серпня 1657 року в Корсуні підтвердила його обрання.




Ще перед своїм обранням І. Виговський підтвердив існування українсько-трансільванського союзу і в “Декларації Війська Запорозького” до князя Трансільванії взяв на себе зобов’язання допомагати князівству в боротьбі проти турків, татар та інших ворогів. У середині вересня Іван Виговський намагався поновити добросусідські відносини з Кримським ханством. З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву у своє безпосереднє володіння, Рада все ж таки вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов майбутнього українсько-російського договору. Одночасно на Корсунській раді 1657 року було обговорено положення угоди зі шведським монархом Карлом X Густавом, де українці визнавалися вільним народом, наголошувалося на необхідності здійснення воєнної допомоги проти спільних ворогів, за винятком московського царя. Побоюючись того, що цар скасує гетьманське правління, поставить своїх намісників, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере привілеї у старшини, заборонить автономію церкви в Україні, гетьманський уряд поступово відходить від орієнтації на московську протекцію.


Про такі дії гетьмана І. Виговського та його оточення відразу ж повідомила московському царю старшина Запорозької Січі на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем. 16 вересня 1658 року у полковому місті Гадячі на Полтавщині було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманства. З огляду на те, що в одному з проектів угоди українською стороною закладалося положення щодо неучасті козацьких військ у польсько-російській війні, можна зробити висновок, що гетьман Іван Виговський та його оточення сприймали майбутній союз не як антимосковський, а лише як черговий крок до посилення гетьманської держави. На початку 1658 року Річ Посполита мала низку проблем, до яких належали складні відносини з Гетьманщиною та Московією, продовжувалася війна із Швецією. Серед польської еліти не було єдиної думки щодо шляхів повернення України. Одна частина хотіла скористатися зростанням напруги між гетьманом Виговським та царем Олексієм Михайловичем і укласти мир з козаками. Це дозволило б зміцнити позиції на міжнародній арені, додало б нові аргументи у переговорах із Швецією та Московією.

Інша частина пропонувала використати протиріччя, що існували серед козацької старшини і, не проводячи жодних переговорів, вирішити це питання силовим шляхом. Думки литовської еліти щодо козацтва також не були одностайними. Причиною цього стало те, що значна частина Великого Князівства Литовського була захоплена Московським царством, а козаки були його підданими. У результаті цього литовська шляхта розділилася на дві частини. Частина шляхти (у тому числі еліта), яка залишилася у литовському війську або була змушена покинути литовські землі, мала своїх представників при королівському дворі і впливала на його політику, у тому числі у питанні взаємовідносин із Московським царством. Інша частина, яка залишилася на захоплених царськими військами територіях, зайняла вичікувальну позицію. Вони мали надію, що цар приборкає козаків, які запроваджували свої порядки у південних та південно-східних землях Великого Князівства Литовського, там же до них масово приєднувалися місцеві бунтівники. Польський король та його оточення розуміли, що збереження сильної держави залежало від повернення східних земель. Мир із Московським царством був бажаним для литовської шляхти, а зі Швецією – для коронної шляхти (поляків). Для останніх залучити на свою сторону Військо Запорозьке означало відтермінувати війну з Московією чи перекласти її на козаків або литовців, а також використати козаків у війні зі шведами. Ще задовго до Гадяча, у березні 1658 року, І. Виговський відрядив до Варшави полковника П. Тетерю, який засвідчив бажання гетьмана визнати владу короля за умови примирення зі Швецією.


Будучи союзником Шведської корони, гетьман прагнув одержати підтримку і польського короля. Це дало б можливість поновити союз із Кримським ханством, яке мало дружні стосунки із польським королем Яном II Казимиром. Майже одночасно з посольством до Польщі І. Виговський відправив делегацію на чолі з полковником Г. Лесницьким до Москви. Вона мала на меті запевнити царя Олексія Михайловича у вірності йому гетьмана та всього Війська Запорозького. Крім запевнення українців у тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, зберігають вірність Москві, прозвучали слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками, які повинні були змусити царя дотримуватися своїх попередніх зобов’язань. В умовах українсько-російської війни, що розпочалася у жовтні 1658 року, дипломатія гетьманського уряду розвивалася не тільки у напрямку Варшави, але й Стокгольму, Стамбулу, Бахчисараю та тієї ж Москви. Кожний із цих зовнішньополітичних напрямів був важливий для становлення новоутвореної держави. 18 жовтня 1658 року І. Виговський написав листа до шведського короля Карла X Густава, де висловив жаль із приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення – підписавши мирний договір із Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду та позбавило його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами. На початку 1658 року гетьман Виговський уклав військовий альянс із союзником польського короля – ханом Мегмед-Гіреєм IV. Згідно з його положеннями, хан зобов’язувався підтримувати Гетьманщину як на зовнішньополітичній арені, так і у внутрішній політиці, натомість гетьман мав офіційно заявити про вороже ставлення до Московії. Разом із тим, гетьман надав польському королю запевнення про бажання повернутися під його владу. Татарський хан був дуже задоволений щодо зближення Чигирина і Варшави й без вагань надав військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини старшини. Незважаючи на підписання Гадяцької угоди 1658 року, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнародних відносинах на теренах Центрально-Східної Європи. Гетьман так і не отримав від польського короля обіцяної військової допомоги. Лише на початку 1659 року польський уряд відправив І. Виговському війська, всього близько 5–6 тис. осіб.

Тут слід зазначити, що одночасно із цими заходами українського гетьмана продовжувалася ратифікація Гадяцької угоди польським парламентом. Польський уряд відхилив перший варіант договору та відрядив до гетьмана І. Виговського спеціального посла К. Перетяткевича із вимогою відмовитися від основних положень, які й визначали українську автономію у складі Речі Посполитої. 12 червня 1659 року виправлений текст Гадяцької угоди був ратифікований варшавським сеймом у найневигіднішому для української сторони варіанті. Це призвело до загострення як внутрішньополітичної ситуації в Україні, так і українсько-польських відносин. У результаті зближення Чигирина й Варшави, загострились відносини Гетьманщини із Московією, що згодом призвело до війни між ними. Підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, І. Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни із Московською державою. Гетьман намагався вирішити дане питання мирним шляхом. Засвідчуючи свої добрі наміри, гетьман Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна та запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну своїх представників для переговорів. На випадок, якщо цар все-таки вирішить воювати, І. Виговський попереджав, що у цій боротьбі гетьмана підтримають польські, шведські, волоські, турецькі війська та кримські татари. Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана і на початку листопада 1658 року війська князя Г. Ромодановського окупували полкові міста Полтавщини Миргород і Лубни. Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів був висланий полковник І. Кравченко. У січні 1659 року царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, не захотів прийняти запізнілі мирні пропозиції. У листі до царя Олексія Михайловича гетьман Іван Виговський пояснив мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої – ненадання царем допомоги для придушення опозиційних військових виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, військові дії князя Г. Ромодановського проти підпорядкованих гетьману полків і міст. У відповідь царські посли запропонували перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди 1658 року, але реальні дії царських воєвод в українських містах свідчили про протилежне. Підтримка царем самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського.

Саме у цей час у Варшаві відбулося зсідання сейму, який затвердив остаточний текст Гадяцької угоди. Стотисячна московська армія під командою князів О. Трубецького та Г. Ромодановського рушила на Україну. І. Виговський, за підтримки присланих польським урядом військ, татар кримського хана, 28–29 червня під Конотопом розбив московське військо, при чому загинув цвіт московського боярства. Князя С. Пожарського татари взяли у полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля. Проте, хвилювання царя, що козаки з татарами підуть далі на Москву, виявилися передчасними. Як тільки І. Виговський зумів повернути контроль над Ромнами, Лохвицею та декількома іншими містами, які утримували його противники, прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення. Через це хан з ордою повернувся в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Таким чином, недотримання Московією узятих на себе зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель України змусили гетьманський уряд шукати підтримки у європейських монархів – швецького короля, турецького султана, і навіть недавнього ворога – польського короля. Результатом цього стало підписання угоди з Польщею, що була укладена у вересні 1658 року в Гадячі. На думку гетьмана І. Виговського, це було в інтересах молодої української держави. Із цього часу формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією. Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди, її положення все ж таки поступалися домовленостям із Москвою чотирирічної давності.

Якщо українсько-російський договір 1654 року передбачав лише номінальну васальну залежність гетьмана від московського царя, то угода 1658 року узаконювала входження козацької держави, як складової частини, до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах. Серед польсько-литовської еліти не було одностайної думки щодо умов возз’єднання з українцями. Компроміс, результатом якого став Гадяцький договір, був зумовлений складними геополітичними умовами та загрозою втратити державність, і не влаштовував ані польську, ані литовську шляхту. Хоч Гадяцька угода з поляками була вигідна для України, ідея цього союзу не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж, І. Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала під тиском або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

1 коментар:

  1. я не міг би закрити свій перший дім без пана Бенджаміна Лі! Бенджамін та його команда пішли мені за цією угодою. він з легкістю впорався з моїм дуже жорстким поворотом і завжди був мені доступний, коли у мене були запитання (і в мене було багато), навіть коли він був далеко від офісу, що я дуже вдячний! він зі своєю командою впорався з багато продавців в останню хвилину і невтомно працював, щоб переконатись, що я можу закрити до закінчення терміну моєї оренди (і моєї допомоги на перший внесок). Містер Бенджамін - надзвичайно обізнаний кредитний офіцер, ввічливий і терплячий. Я пройшов кілька пропозицій щодо нерухомості до моєї остаточної покупки, і Бенджамін був там, щоб допомогти з кожною з них, часто координуючись із моїм агентом за лаштунками. я відчував підтримку протягом усього процесу. завдяки Бенджаміну та невтомним зусиллям його команди, я тепер пишаюся власником будинку! я закликав би вас розглянути питання про відпуск Бенджаміна Бріеля для будь-якої позики. пан, Бенджамін Лі контактна інформація. через WhatsApp + 1-989-394-3740 електронною поштою - 247officedept@gmail.com

    ВідповістиВидалити


Интернет реклама УБС

Прихильники