Готуючись до нападу на СРСР, гітлерівці ставили перед собою дві головні мети: політичну і економічну. Політична – полягала в цілковитому розгромі сталінської імперії, ліквідації будь-якої форми державності для народів СРСР.
Головна економічна мета найповніше була виражена в словах Гітлера: «Нам необхідно напасти на Росію, захопити всі її економічні ресурси, не рахуючись з можливістю голодної смерті мільйонів людей у тій країні: нам потрібно взяти в Росії все, що нам потрібно».
Для здійснення цих цілей Гітлер створив гігантську військову машину, поставивши під гвинтівку 9 мільйонів чоловік і озброївши їх 11 тис. танків, 12 тис. літаків і 78 тис. гармат.
Після завершення німецьким генштабом розроблення плану «блискавичної війни» проти СРСР у лісових масивах східної Польщі, що дістав кодову назву «район Вінтер», у лютому 1941 р. почалася концентрація та підготовка «армії вторгнення», яка налічувала: 5.5 млн. солдатів і офіцерів, 4.3 тис. танків, до 5 тис. літаків, 47.2 тис. гармат і мінометів.
Це військо мало досвід сучасної війни, відзначалося високою професійною виучкою та бойовим духом і було розподілено на три групи армій – «Північ», «Південь», «Центр».
Причому на напрямках головних ударів німецькі війська мали 6-8-разову перевагу перед радянськими.
Становище останніх погіршувалось тим, що переважна їх більшість розміщувалась впритул до кордону, а спиратися їм доводилось на незавершене будівництво так званої «лінії Молотова», що інтенсивно споруджувалася на українській території вздовж кордону. Система ж оборонних споруд на старому кордоні «лінія Сталіна» була роззброєна і планомірно руйнувалася.
Україні судилося першій спізнати всі жахи гітлерівської навали. В передсвітанкову пору 22 червня 1941 р. світ ще не знав про початок найкривавішої і найзгубнішої з усіх воєн, а в Житомирі, Києві й Одесі, над якими несподівано з’явилися бомбардувальники люфтваффе, уже лилася невинна кров. При сході сонця 15 940 гармат, 850 танків і самохідних гармат, 1 300 бойових літаків викинули сотні тисяч тон вибухівки в смузі наступу групи німецьких армій «Південь».
Як відомо, це армійське угруповання було найчисельнішим і найдієздатнішим на всьому Східному фронті. Воно складалося з 57 повнокровних дивізій і 13 бригад Німеччини та її сателітів – Румунії, Угорщини і Словаччини. І це аж ніяк не випадково. Адже в нацистських планах завоювання сходу України відводилось особливо важливе місце. В переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 р., Гітлер довірчо писав Муссоліні: «Перш за все, я сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу на Україні. Ця країна стане основним постачальником ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому».
Проте, переможного маршу німецьких полків по українській землі не вийшло. Вже в перші години навали фашисти зіткнулися з відчайдушним опором наших людей і зав’язли в кровопролитних боях.
Фашистська група армій «Південь» розгорнула наступ проти Південно-Західного і Південного фронтів (генерал-полковник М.П. Кирпонос і генерал армії І.В. Тюленєв). На Південно-західному напрямку у радянських військ було найбільш сильне угрупування.
Прикордонники першими прийняли на себе удар. Дивізії прикриття також вели уперті бої. На Львівсько-Київському напрямку гітлерівцям протистояли війська Київського Особового військового округу. З перших днів війни радянські війська опинилися в надзвичайно тяжкому становищі. Запеклі бої розгорнулися в районі Володимира-Волинського, Луцька, Броди, Дубно, Рівне. Тут наступали головні сили групи армій «Південь» – 6-а армія і 1-а танкова група. Мала на меті з ходу прорвати фронт радянських військ і через Житомир нанести удар на Київ. Від Києва йти на південь по Дніпру і оточити все угрупування військ на правому березі.
За чотири дні війни в напрямку головного удару ворог просунувся на 80-100 км. Це створило загрозу ворожого прориву на Київ. В місце прориву стягуються додаткові сили і засоби, послаблюючи тим самим інші ділянки.
Так уже на початковому етапі війни радянські війська по суті залишились без бойової техніки. Вже 30 червня фашисти вдерлися до Ковелю, Луцьку, Рівного, Дубно.
Продовжуючи наступ, гітлерівці при підтримці авіації 3 липня форсували річку Горинь й увірвались в Шепетівку.
Події на фронтах на той час розвивалися трагічно для радянських військ і чекати підмоги не було звідки. До середини липня війська Південно-Західного фронту зазнали великих втрат. Про складність ситуації того часу свідчить донесення генерала Музиченка: «Армія не має сил і засобів парирувати всеохоплюючі удари ворога і прикрити напрями Житомира та Бердичева, оскільки противник рухається швидше, а ми не в змозі в потрібний момент провести перегрупування механізованого корпусу через відсутність матеріальної частини».
На південній ділянці фронту противник почав наступ великими силами лише 1 липня з території Румунії. Ворог зустрів тут організований опір військ південного фронту. За 10 днів жорстоких боїв противнику вдалося вклинитися на глибину 60-70 км. Чому? Заздалегідь зайняли 1-шу смугу оборони. Але після того, як 11-а німецька армія прорвала оборону фронту, положення стало критичним.
Для розгрому військ Південно-Західного фронту німці додатково залучають 2-гу Армію і розпочинають наступ у напрямку Стародіб – Конотоп – Гомель - Чернігів, що створювало загрозу правому крилу і тилу Південно-Західного фронту. 19 серпня Ставка наказала відвести війська фронту за Дніпро й організувати оборону та лівому березі. Але було наказано продовжувати обороняти Київ.
Оборона його тривала з 11 липня до 26 вересня. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки і авіацію. Більше двох місяців Київ оборонявся. Але не вистачало танків, літаків, резервів. Найбільше бракувало хисту і волі керівникам оборони столиці. Будь-які їхні рішення та кроки були позначені страхом перед Сталіним і прагненням уникнути відповідальності.
Навесні 1942 р. було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій. Протягом січня-березня 1942 р. велися криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися бойові дії й на північ та південь від Харкова.
Знову як і в 1941 р. в Червоній Армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце: безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище.
У травні-червні 1942 р. впав Кримський фронт. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів у тому числі і місто Керч. У полоні опинилося 200 тис. чоловік. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушкайські каменоломні, де вони оборонялися кілька місяців, марно очікуючи повернення Червоної Армії. На початку липня 1942 р. після 250-денної оборони був залишений Севастополь. Його захисники були кинуті напризволяще.
Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м. Свердловська Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на Україні.
Постає питання, чи винна армія в цих поразках? Відповідь однозначна. Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне становище не тільки переважаючими силами агресора, а й згубними прорахунками та помилками політичного керівництва країни на чолі з Сталіним, залишалися вірними присязі. Стікаючи кров’ю, завдаючи чималих ударів по ворогові, вони трималися до останнього. На кістках солдатів-героїв і мучеників 1941-1942 рр. Створювалися передумови перелому в ході війни.
Сьогодні як ніколи до цього, у величезній кількості публікацій піднімається питання щодо причин катастрофи перших місяців війни.
По-перше, нова техніка, яка не поступалася німецькій, почала надходити у війська із запізненням (в 1940-1941 рр.) і не була належним чином освоєна солдатами і офіцерами. Час, що було виграно завдяки договору про ненапад, не використати з належною ефективністю для посилення боєздатності збройних сил.
По-друге, Червона Армія через репресії, що Сталін та його оточення, зокрема Єжов, Берія, Ворошилов і Мехліс, застосовували щодо командного складу, на початку війни позбулося більше 50 тис. досвідчених військових командирів, у тому числі 1 800 генералів.
По-третє, фатальну роль зіграли серйозні прорахунки Сталіна щодо оцінки військово-політичної ситуації та терміну нападу Німеччини, хоч ще з весни 1941 р. він регулярно отримував дані про дату підготовленого Німеччиною нападу та про напрямок головних ударів противника.
По-четверте, негативно вплинула на боєздатність радянська військова доктрина – воювати «малою кров’ю» й на чужій території. Через це мали місце трохи полегшені уявлення про бойові дії, про ворога, якого можна «закидати шапками». Частини Червоної Армії не навчені були вести оборонні бої, не були своєчасно створені і укомплектовані оборонні споруди. Склади з військовим майном розміщувалися близько від кордонів, через що й були захоплені або знищені в перші ж тижні війни.
У цих, а також інших неприпустимих прорахунках і злочинах Сталіна та його оточення у створеній ним системі авторитарного управління слід шукати дійсні причини невдач першого періоду війни.
Немає коментарів:
Дописати коментар