Засоби масової інформації України.

Комунікація (від лат. communicatio - повідомлен­ня, передача) виникла з потреб індивідів у спільному житті, а тому суспільна за своєю природою. Це спілкування між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, власними і чужими думками та почуттями за допомогою мови чи інших знаків. Вивчаючи “примітивні” суспільства, французький етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс встановив, що предметом соціального обміну між ро­дами поряд з товарами і жінками була також інформація, яка згідно із звичаями, життєвими правилами чи сваволею й власника могла і повинна була стати спільним здобутком. Однак у таких “холодних”, як називає їх Леві-Стросс, суспільствах схильність до виробництва і споживання інфор­мації помітно нижча, ніж у “гарячих”, індустріальне розвинених сучасних структурах. Масова комунікація - винахід останніх.

Риси і ознаки соціального інституту вона здобуває поступово. Першим мас-медіа була газета. Свою назву вона отримала від дрібної монети - да22ейа, яку у Венеції в VI ст. платили за рукописне зведення про поточні події. Періодичні друковані видання - нідер­ландські “коранто” (“сучасні події”), англійські “ньюсбукс”, французька “Ла Газетт”, тобто те, що ми називаємо пресою, з'явилися в Європі вже у першій половині XVII ст. У Росії виникнення її датується 1702 р. - появою “Ведомостей” Петра І.

Преса відображала політичні пристрасті та соціальні інтереси груп, які домінували в суспільстві. Преса була їхнім словом, трибуною, з якої вони проголошували свої ідеї і доктрини. Зміст останніх легко прочитувався з біржових і закордонних новин, з повідомлень про жит­тя “вищого світу”, з опису місцевих подій. Однак незалежність цього слова виходила за межі, встановлені монархічними особами й уряда­ми. Хвиля нових газет і політичних памфлетів викликала рішення про цензуру. Наприклад, Декрет Довгого парламенту в Англії 1644 р. за­боронив жорстку критику державних структур. Проте контроль з боку держави буржуазній свідомості був не до вподоби. Ідея незалежності преси від влади народилася, ймовірно, разом з “третім станом” і була виразно висловлена англійським поетом і політичним діячем XVII ст. Джоном Мілтоном: “Держава повинна керувати, а не критикувати ме­не”. Ця ідея надихала й демократичні вимоги. І ось уже на гравюрі часів Великої французької революції під назвою “Свобода преси” (відповідно до Декларації прав людини і громадянина 1789 р.) ми бачимо збудже­ні обличчя громадян Першої республіки, які розмахують газетами.

У 30-40-і роки XIX ст. більшість населення отримала доступ до друкованих новин. У розвинених країнах Європи і в США набула по­ширення дешева “копійчана” преса. Французька газета “Ля Прес”, анг­лійська “Дейлі телеграф”, американська “Сан” почали виходити масо­вими на той час накладами, враховуючи інформаційні уподобання аудиторії. Зважаючи на потреби і вимоги ринку, виробництво новин і газет дедалі більше ставало індустріальним за характером.

Незамаскована політична упередженість і гострота преси, які слугували крите­рієм ефективності і доцільності ідеологічного впливу, доповнилися ре­кламою, сенсаційністю, що задовольняли інформаційний смак читача, здатного купувати газету. Однак відносна свобода від патронажу дер­жави поєднувалася з відкритістю до імперативів економічної рентабельності і прибутковості. Сталося так, що дух капіталізму, який асоцію­ється із “свободою”, зумовив для преси інші залежності. Влада уособ­люється державно-політичною елітою і різного роду капіталом, що й сьогодні залишаються найважливішими інститутами, які санкціонують конкретну ідеологічну і ціннісну забарвленість друкованого слова.

Проте залежність від влади, елітарних чи фінансове впливових груп завжди була тягарем для преси, заважала її внутрішнім комунікацій­ним інтенціям, які з часом посилювалися і починали регулюватися власними правилами. Ці правила значною мірою спиралися на куль­турні ресурси: зразки вербальної поведінки, цінності, норми, уявлення про світ. Не виключено, що автономність і суверенність преси обумовле­на належністю її до сфери мови і культури. В прогресі культури й осві­ти преса відіграла, звичайно, свою роль, розповсюджуючи образи культури і наукові знання. В першій половині XX ст., наприклад, у Хар­кові друкувалося кілька періодичних просвітницьких видань: “Харьковский еженедельник”, “Украинский вестник”, “Харьковский демократ”, "Украинский домовод”, “Харьковские известия”, “Украинский журнал”, які сприяли становленню духовної атмосфери суспільства. Однак взає­модія преси і культури ніколи не відзначалася повною гармонією

Швидко з'ясувалося, що невеличкі яскраві газетні повідомлення мають вражаючу здатність не тільки “висвітлювати стан” і транслюва­ти новини суспільного життя за задумами журналістів і видавців, а й створювати соціальне значущі образи дійсності за допомогою особ­ливих літературних жанрів, мовних кліше і правил складання текстів, які значно відрізняються від властивих традиційній книжковій культурі.

Крім того, мова преси поступово враховувала специфіку психологічно­го впливу слова на масову публіку, тобто те, що раціональне осмис­лення фрагментів тексту необов'язкове. Створювався новий стиль вер­бальної культури і спілкування. Його вторгнення до культурної тра­диції і способу життя мешканців міст стало помітним на початку XX ст., в період газетного буму. Уявіть собі: у США в цей час виходить близь­ко 21 тис. великих і малих газет. Діячі культури сприйняли таку попу­лярність преси як культурну “експансію” текстів, непридатних до складно­го опису витоків і наслідків того, що відбувається, тобто непридатних до відтворення причинної обумовленості подій і станів політичного, соці­ального і культурного світу.

“Зараз, коли газети заступили історію, тобто точніше, ту традицію, яку можна назвати історичною пліткою, - читаємо у англійського письменника Полберта Честертона (30-і роки), - полегшало хоча б в одному відношенні. Принаймні тепер зрозуміло, що ми не знаємо ні­чого, крім кінця. Газети не лише інформують про новини - вони про все повідомляють як про новину. Наприклад, напрочуд новим виявив­ся Тутанхамон. Так само із повідомлення про смерть генерала Бенгса ми довідалися, що він колись народився. Після війни ми дізналися про визволені народи; але ми ж ніколи не чули, що вони були уярмлені. Нам твердять про примирення, але ж ми нічого не знаємо про сварку. Ми не маємо часу займатися такими нудними речами, як сербський епос, - більш захопливе дискутувати на сучасному жаргоні з приводу проблеми югославської дипломатії. Нас приваблює те, що зветься Чехословаччиною, але обходимо увагою Богемію.

Речі, старі як Євро­па, подаються нам як сенсації, що не поступаються свіжістю останнім повідомленням з життя американських прерій. Це цікаво так само, як цікава остання сцена п'єси. Тому, хто задовольняється пострілом або обіймами, простіше та й легше приходити під завісу. Проте якщо ви прагнете дізнатися, хто кого вбив, хто кого цілував і чому, - цього за­надто мало”.

Ті, “кому достатньо пострілу”, склали, тим часом, масову аудиторію, і саме їх Марина Цвєтаєва назвала тими, хто “ковтає пустоту” і “жує мастику”, що можна інтерпретувати як натяк на відсутність у газетних текстах культурних значень і сенсу. Двозначний статус преси як неви­черпного оперативного джерела інформації і як засобу, за допомогою якого свідомість членів аудиторії стає пересічною, насичується сте­реотипами, перейшов до інших мас-медіа, чиї технологічна таїна і можли­вості розкрили нові перспективи зв'язку і спілкування, але не еліміну­вали суперечності. Щоб бути масовою, тобто сприйматися якнай­більшою кількістю людей, інформація повинна концентрувати смисли і набувати форм у проміжку між оригінальним і банальним, поширюючи загальнодоступні соціальні значення і символи.

На початку XX ст. родину мас-медіа поповнило радіо, яке швидко продемонструвало унікальну здатність з'єднувати мешканців територій, відокремлених та ізольованих військовими діями Першої світової війни. В Україні перша радіопередача вийшла в ефір у 1924 р. Радіомовлення залучило до складу аудиторії сільське населення, у якого, принаймні в нашому суспільстві, звичка до цього джерела і орієнтація на те, що “повідомили по радіо”, і сьогодні досить стійкі. Як засвідчили проведені у 90-х роках соціологічні опитування української аудиторії, у сільській місцевості радіо слухають частіше, ніж дивляться телевізор.

Радіохвилі суттєво скоротили час доставки новин з центрів на пе­риферію. Столиці й великі міста наблизилися до малих населених пунк­тів, що змінило уявлення про подолання не лише географічного, а й соціального простору. Проте телебачення мало ще більший ефект. Розпочавши свою “епоху” в системі мас-медіа у 30-х роках, уже через тридцять років воно у науковій, культурній, політичній і повсякденній рефлексії осмислюється як всемогутній засіб впливу на свідомість і стиль життя. Аудіовізуальні образи, які до цього були прерогативою кіно (також специфічного медіума масової комунікації), перетворилися на першочергового за значенням, легкістю засвоєння і привабливістю носія соціальної інформації.

Водночас мільйони людей у різних регіонах світу стали свідками найважливіших подій, які відбуваються в будь-якому місці. Світ політи­ки і науки став наочно персоніфікованим, а глядачі почали впізнавати обличчя своїх лідерів. Мистецтво доставляється до осель. Економічні досягнення, державна діяльність, міжнародні зносини, спортивні успі­хи і, нарешті, погода в Лондоні і Владивостоці - все стало видимим. Масова аудиторія, якій миттєво повідомлялися новини і яка перебува­ла у полоні телевізійного ефекту “присутності на місці подій”, перетворила їх на предмет обговорення у професійному середовищі, колі друзів і знайомих. Саме так ці події ставали часткою історичного і со­ціального досвіду людей, маючи шанс перетворитися на феномен ко­лективної свідомості.

Доступність засобів масової комунікації, зрозумілість знань про світ забезпечили можливість відносного вирівнювання різних за соціально-статусними характеристиками груп щодо рівня інформованості про життя суспільства. Однак інтерпретації, оцінки, ціннісні обгрунту­вання телевізійних повідомлень не могли бути ідентичними. Аудиторія перед телеекраном розшаровувалася залежно від здатності добирати цікаву й важливу для себе інформацію, критично ставитися до неї, до­віряти джерелу, адекватно сприймати і розуміти зміст, втілений у сим­волічні форми, бути нечутливим до сугестивного і маніпуляційного впливу комунікаторів та ін., тобто аудиторія розшаровувалася відповідно до різноманітних соціальних, соціокультурних і психологічних особливос­тей її членів.

У 70-80-і роки, так і не з'ясувавши остаточно, що таке телебачен­ня: “чаклун”, який створює реальність на наших очах, чи “монстр”, що формує “одномірну” людину з невибагливим смаком і свідомістю, на­сиченою штампами і стереотипами, суспільна рефлексія зіткнулася з проблемою оцінки радикальних перетворень у масовій комунікації. Поширення електронних засобів зв'язку, супутникового і кабельного телебачення, відеотехніки ставить сучасну людину в залежність від гус­тої комунікаційної мережі. Аудіовізуальна комунікація є сталим фактом життя людини, а світ, який створюється нею з претензією на реаль­ність, здатний конкурувати з дійсністю.

Технічний потенціал “нових” мас-медіа породжує можливість без перешкод транслювати аудіовізуальні образи на будь-яку відстань. Мешканці України, наприклад, мають змогу отримувати новини з ін­формаційних програм найбільшої американської телекомпанії Сі-Ен-Ен. Проте сьогодні така інформаційна різноманітність створює низку проб­лем для національного телебачення. Прагнучи до монополізму у сфері інформації, могутні телемережі і телеслужби здатні пропонувати і по­ширювати серед масової аудиторії свій погляд на світ, культивувати власні культурні моделі і зразки поведінки. Це викликає складну взає­модію культур, яка не завжди здійснюється за принципом “діалогу”, їй властиві явища дифузії, взаємного доповнення, відторгнення, доміну­вання і конкуренції інноваційних та традиційних зразків. Останні - пред­мет захисту з боку національних держав. Іншою сферою державного регулювання є прогресуюча комерціалізація телепрограм, перенаси­чення їх рекламою, розширення мережі комерційних телестанцій.

Складається враження, що аудіовізуальні і комп'ютеризовані мас-медіа цілком монополізували соціальну комунікацію, позбавляючи традиційні джерела можливості інформувати і спілкуватися. Існує без­ліч наукових концепцій, які розглядають перспективи суспільства з огляду на технологічну могутність електронних засобів зв'язку та їх зда­тність підпорядковувати собі соціальні явища і процеси. Такою є, зокре­ма, і позиція канадського соціолога Герберта Маклуена. Проте і сьо­годні у деяких сферах громадського життя радіо і преса залишаються звичними каналами ознайомлення аудиторії з новинами і оцінками по­дій. У Швеції, наприклад, досить популярною є партійна преса. Відо­мості про внутрішньопартійні відносини, а також взаємини між партія­ми прийнято одержувати скоріше з газет, ніж з телепрограм.

У середині 90-х років у зв'язку з плюралізацією політичних рухів схожа картина спостерігається і в Україні. На відміну від телебачення, яке перебуває у державному або комерційному підпорядкуванні, пре­са є для партій найдоступнішим засобом пропаганди поглядів та ідей.