Доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який в умовах московського централістичного наступу намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Степанович Мазепа (1687-1708). Походив Мазепа із знатного українського шляхетського роду з села Мазепинці на Білоцерківщині. Батько його брав участь у складанні Виговським Годлецької угоди, мати була освіченою ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря і залишалась вірною порадницею свого сина до самої смерті в 1707 р.
Майбутній гетьман здобув освіту в Києво-Могилянській колегії, в Єзуїтській колегії у Варшаві, навчався у Франції, Італії, Німеччині.
Кілька століть дозволялося Мазепу лише проклинати, обливати брудом. Незважаючи на правду історії, на існуючу в Європі думку про нього як про видатного політичного і культурного діяча, який прагнув Україну вирвати з-під царського гніту, нехтуючи традицією світової літератури, царські (а за ними й офіційні радянські) дослідники переважно показували його в чорному світлі. Так, постать Мазепи неоднозначна в українській історії і тому нам доцільно згадати характеристику, яку дав йому відомий український письменник, публіцист Гнат Хоткевич, який одним з перших українських письменників у період розвитку царату в 1917 р. поставив Мазепу в лави борців за кращу долю України. “Може й не весь він чистий, як Христос, може й не один гріх є на його душі, – писав Г. Хоткевич, – але все ж його ім’я серед борців, а не серед тих, хто “за шмат гнилої ковбаси” продав і рідний край, і народ, і його майбутнє і свободу”.
Обрання Мазепи гетьманом на Коломацькій раді в 1687 р. було пов’язане з підписанням нових умов договору з Москвою, так званих “Коломацьких статей”, які ще більше обмежували автономію України. По суті Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але на той момент цей пакт ще не був реалізований.
На час гетьманування Мазепи становище України під тиском Москви ускладнилось. Царський уряд роздавав великі земельні маєтності російським вельможам. Україні заборонялося вивозити і ввозити з-за кордону ряд традиційних товарів, якими вона здавна торгувала. Українській шляхті надавалося право закріпачувати своїх селян. Та й сам Мазепа, як найбільший землевласник, сприяв своїми універсалами прикріпленню залежних селян до земель козацької старшини. Це зробило його досить непопулярним у народі і згодом мало драматичні наслідки у боротьбі гетьмана проти Москви.
Проводячи політику повної покірності московським урядам, Мазепа водночас, готував на Україні сили для відторгнення її від Москви, створював сильну своєю свідомістю старшинську козацьку еліту і не шкодував власних багатств для розбудови освітніх закладів, зокрема Києво-Могилянської академії, колегіумів, шкіл, друкарень, а також для будівництва численних храмів в пишному стилі, що згодом дістав назву “козацького” бароко або “мазепинського” бароко.
Та політичне становище України, як і економічне, погіршувалось, особливо з початку ХVIII століття, коли Москва розпочала виснажливу Північну війну проти Швеції (1700-1721). Війна лягла страшним тягарем на Гетьманщину і вимагала від неї надзвичайних жертв. Участь козаків у численних російських походах у Прибалтиці, Литві, Білорусії, Галичині, Польщі, Саксонії руйнувала їх господарство і викликала численні протести. Селяни разом з козаками були переобтяжені багатьма новими повинностями, постачаннями армії, господарськими роботами.
Крім того, у війні українське козацьке військо постійно використовувалось як гарматне м’ясо – його кидали у найтяжчі і найбезвихідніші битви. Крім того, козаків при повному споряджені стали забирати для будівництва гемалів і нової столиці Росії – Петербурга, де вони усіяли своїми кістками болотяну землю. Брали козаків і на спорудження південної лінії укріплень. З цих будівничих фронтів поверталося козаків ледве чи третина.
Сам гетьман і його оточення не раз почували себе враженими несподіваними російськими наказами. Незабаром з’ясувалось, що Петро І, щоб краще використати українські землі, хоче звести Україну на становище звичайної російської провінції, а з козацьких полків зробити щось подібне до російського регулярного війська.
Треба згадати і те, що коли польський ставленик шведського короля Карла ХІІ Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Петро І в допомозі Мазепі в справі захисту українських земель відмовив, чим порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що являло собою основу угоди 1654 р. Український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл ХІІ, котрий йшов на Москву, звернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 4 тис. козаків і провідних членів старшини. Пристали до Мазепи та Карла ХІІ кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.
В переговорах з Карлом ХІІ Мазепа поставив справу Української держави на широку платформу. Україна мала бути цілком незалежною державою з титулом князівства, з довічною владою гетьмана – князя. Територія її мала складати всі відвойовані від Росії землі, що належали українському народові в давні часи. Україна мала залишатися в союзі зі Швецією, але шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом українського князівства. Поразка шведів під Полтавою 8 липня 1709 р. поклала кінець планам і Карла ХІІ і Мазепи.
Так чи був Мазепа зрадник? Так, Мазепа зрадив свому недавньому патронові Петру І. Але він не зрадив українському народові. До речі, гетьман не був оригінальним у спробі здобути незалежність від Росії за допомогою іншої держави. В ті ж часи й інші закабаленні країни шукали підтримки у сильних держав Європи. Так, господар Молдавії Кантемир розраховував позбутися Турецького ярма завдяки російським військам; польська шляхта при підтримці Швеції обирає нового короля Лещинського, щоб протистояти Саксонії; угорський правитель Ракоці, прагнучи вивільнення з-під Австрії, покладається на Францію… Слід зазначити, що ці діячі шануються своїми народами, як національні герої, у нас же вони – зрадники. Так наказав Петро І шельмувати українського гетьмана, що й продовжувалося до недавніх часів.
Наступником Мазепи, який помер в еміграції в Бендерах (Туреччина) у жовтні 1709 р., був обраний там генеральний писар Пилип Орлик (1710-1742). При виборах Орлика в квітні 1710 р. була укладена Конституція України, т.з. “Пакти й Конституції”, або Бендерська Конституція 1710 р. Практично це була перша європейська конституція в сучасному її розумінні. За “Пактами й Конституціями” українська православна церква мала перейти у підпорядкування від Московської патріархії до Візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р. Случ; запроваджувалося обмеження гетьманської влади на користь старшини; Україна визначалася як станова гетьманська держава парламентського типу; зростала значущість козацьких рад; обмежувалися податки і повинності козаків та посполитих тощо. І хоча ці плани не набули реального втілення в життя, вони відігравали тоді важливе значення, бо у свідомості багатьох українців формували ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державний процес в Україні.
За підтримки Карла ХІІ Орлик виступає в союзі з кримськими татарами та Туреччиною й на початку 1711 р. розпочинає спільний похід запорожців в Татор проти росіян на Україні. Проте, цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Туреччині. Проте, він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України. Основна ідея Орлика полягала в тому, що для самої Європи, для європейської рівноваги, а особливо для блага європейських держав і народів, що були під загрозою Москви, потрібне існування сильної, об’єднаної, незалежної України, свого роду охоронного валу проти Москви.
Після невдалого виступу Мазепи натиск Росії на Україну набув цілком виразних форм. Петро І твердо вирішив ліквідувати автономні права Гетьманщини. Ще перед Полтавською битвою була повністю зруйнована Запорізька Січ, яка підтримала Мазепу. У листопаді 1708 р. на вимогу царя новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708-1722). Нових договірних статей , як цього вимагала традиція з нагоди гетьманських виборів, не вироблено. Петро І тільки після Полтави “рішучим указом” підтвердив права і вільності України. Важливою новиною було призначення царського резидента при гетьмані з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Столицю Гетьманщини було перенесено під московський кордон до Глухова. Петро І почав поволі заводити практику безпосереднього призначення полковників, обминаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції.
Старому виборчому принципу завдає удару новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. На них тепер рада полкової старшини і сотників вибирала лише кандидатів, а остаточне призначення переносилось на самого гетьмана у погодженні з російським резидентом. Великого впливу тепер набули на Гетьманщині росіяни, яких московський уряд призначив на старшинські і, перш за все, полковничі посади. Вони ставали опорою російської політики в Україні, поводили себе зухвало й нехтували українські закони і порядки.
Ця епохи лихоліття висунула й українців певного типу: кар’єристів, хабарників, які нехтували інтересами українського народу і були за те протеговані російським урядом… Російська адміністрація робила все, щоб посварити між собою верхи і низи українського суспільства, загострити внутрішні відносини на Україні і тим самим її політично ослабити. По Україні в цей час прокотилися хвилі доносів і репресій.
Після Німштадського миру із Швецією в 1721 р. Петро І вирішив зовсім знищити автономію України. В 1722 р. він вводить так звану Малоросійську колегію. Вона складалася з 6 російських штабс-офіцерів з розташованого на Україні полків з бригадиром Степаном Вельяміновим на чолі. Їм було надано права вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі контрольні права над адміністрацією і фінансами України. Водночас, передано українські справи з колегії закордонних справ у відання Сенату, якому підлягали внутрішні справи лише Росії. Це означало, що Україна не була вже в очах Москви окремим державним організмом. Протести Гетьмана Скоропадського російський уряд проігнорував. Цього удару пристарілий гетьман перенести не зміг і помер у липні 1722 р.
Після смерті Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Наказним гетьманом було фактично призначено чернігівського полковника Павла Полуботка (1722-1724). Між Полуботком та Малоросійською колегією почалася вперта боротьба за владу. Наказний гетьман чинив опір розширенню компетенції Малоросійської колегії, проводив заходи по оздоровленню суду на Гетьманщині. Незважаючи на всю енергію Полуботка, український уряд занепав. Петро І став на бік Вельямінова і вже в квітні 1723 р. надав таких прав Малоросійській колегії, що вона стала повновладною в Україні. Їй підпорядковувався тимчасовий український уряд з його головним адміністративним органом – Генеральною військовою канцелярією. Численні українські петиції, що містили основну вимогу українців – обрання нового гетьмана – були відкинуті царем.
Тим часом Полуботка з його головними соратниками викликали до Петербурга. Але й тут Полуботок не переставав керувати опозицією в Україні. Тоді його з прихильниками ув’язнили в Петропавлівській фортеці, де наказний гетьман помирає за кілька місяців до смерті Петра І на початку 1725 р. Зійшов у могилу найбільш непримирений борець проти автономії України.
Але й його наступниця, цариця Катерина І продовжувала політичну лінію свого чоловіка, хоч у дещо пом’якшених формах. Серед російських державних діячів тоді тільки Меншиков (та й то з особистих мотивів: він мав величезні маєтки на Україні), виступав за політику зважання на українські вимоги. Його лінія стала впливовою за молодого царя Петра ІІ, коли Гетьманщині, нарешті, було дозволено обирати нового гетьмана. За згодою російського уряду, гетьманом був обраний миргородський полковник престарілий Данило Апостол (1727-1734). Це був заслужений діяч Гетьманщини, що чимало зробив для консолідації її внутрішніх відносин. Малоросійська колегія була скасована.
Апостолові вже не вдалося зайняти те становище, яке мав свого часу Мазепа, як гетьман України. Де в чому його права були обмежені, навіть, ніж за часів Скоропадського. Імперський уряд не лише відмовився підтверджувати всі статті Переяслівської угоди 1654 р., а нав’язував гетьманові обмеження. За всіма зовнішньополітичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи контролював російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі в Гетьманщині. Значно обмежувалися прерогативи гетьмана в справах судових і фінансових.
Проте Данило Апостол показав себе як дбайливий господар. Він багато зробив для наведення порядку в Гетьманщині, відновлював українську адміністрацію, впорядковував судові та земельні справи, торгівлю. Апостол вперто і послідовно вів боротьбу проти засилля росіян в адміністрації Гетьманщини, хоч і не довів її до бажаного кінця. Взагалі Апостолу вдалося на деякий час і до певної міри спинити процес деформації України, перетворення її на російську провінцію.
Зі смертю Апостола на початку 1734 р. було призначено Правління Гетьманського уряду (1734-1750), що складалось з трьох росіян і трьох українців. Його очолив князь Шаховський, фактичний правитель України. Виборів нового гетьмана не проводилось. Нова цариця Анна Іоанівна пішла слідами Петра І. Особливо важким було становище Гетьманщини під час Російсько-Турецької війни (1735-1739), коли Україна стала основною постачальною базою російського війська. Економічне становище України було настільки зруйноване, що козаки і селяни були неспроможні повністю відновити свої господарства навіть через чверть століття.
В 1741 р. на престол зійшла донька Петра І, Єлизавета. Вона була прихильна до України через українського козака Олексія Разумовського, з яким вона одружилася. Було вирішено відновити гетьманство в Україні і в 1747 р. кандидатом на гетьмана України оголошено молодшого брата Олексія – Кирила Розумовського (1750-1764).
Знову Україна одержала свої автономні права, російські інститути залишили Гетьманщину. Молодий гетьман жив у Глухові як малий суверен. Його столиця мала західноєвропейський вигляд, з великим (англійського стилю) парком біля гетьманського палацу. Але Розумовський часто знаходився у Петербурзі. В часи його довгої відсутності Україною правила генеральна старшина. Це була доба рішучого її панування на Гетьманщині. Не раз відбувалися старшинські з’їзди, які виявляли тенденцію перетворитися на українські шляхетські сейми. На користь старшини обмежувалися права селянства. Україна за своїм устроєм дедалі наближалася до шляхетської Польщі.
Але одночасно і старшина, і гетьман вперто боронили автономію України і домагалися навіть її розширення. Кирило Розумовський виношував думку про право вільних відносин з іноземними державами й бажав звільнити Гетьманщину від участі в загальноімперських війнах і походах, а також пов’язаних з ними тягарями. Цьому чинив опір російський уряд. Проте вдалося досягти того, що відання справами України і відносини з нею були передані з Сенату до Колегії закордонних справ. Київ був знову підпорядкований гетьманові, як і Запорізька Січ.
Прикрим був царський контроль над фінансами України, а також скасування мита і митного кордону між Гетьманщиною і Росією. Проте було реформовано українську армію через заведення одностайного озброєння й уніформи, поліпшено артилерію, в усіх полках заведено обов’язкове навчання козацьких чинів. К. Розумовський наполегливо домагався заснування університету в Батурині, куди мала бути перенесена гетьманська столиця. Але тим часом обставини настільки змінилися, що й сам гетьманат опинився в стадії ліквідації.
В 1762 р. зійшла на престол цариця Катерина ІІ. Вона була рішучою прихильницею політики Петра І, політики централізації та русифікації всіх земель, набутих Москвою, в тому числі й України. В той час частина української старшини збиралася просити російський уряд про спадкові права на гетьманство в роді Розумовських. Цариця одним ударом вирішила справу, примусивши Кирила Розумовського в 1764 р. “добровільно” зректися гетьманської булави.
На місце гетьманату прийшла друга Малоросійська колегія. Вона складалася з чотирьох українців і чотирьох росіян із президентом графом Петром Румянцевим на чолі. Румянцев став справжнім правителем, генерал-губернатором України. Йому було доручено ліквідувати українські права і вільності, але робити це поступово, обережно, крок за кроком, з відповідною підготовкою населення до заведення російських порядків в Україні. Румянцев, правлячи Україною понад 20 років, тримався приписаної йому Катериною ІІ лінії. Суть її полягала в тому, що спочатку робилися підготовчі кроки, а потім – самі реформи.
Рішучі реформи були проведені після Російсько-Турецької війни (1769-1774). Тепер російський уряд мав розв’язані руки й приступив до ліквідації чужонаціональних структур в середині імперії.
Цариця поспішила вже в 1775 р. знищити Запорізьку Січ, а через декілька років прийшла черга і до самої Гетьманщини. В 1781 р. знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій України. Гетьманщину поділено на намісництва (губернії), що були з’єднані в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. Малоросійська колегія поступилася місцем звичайним російським адміністративним і судовим органам. В 1783 р. остаточно прикріплено селян до землі й поширено на них російський режим повного закріпачення. В тому ж разі жертвою російської невіляційної політики стало і козацьке військо. Козацькі полки були перетворені на 10 карабінерських полків із шестирічним терміном служби. На підставі “Жалуваної грамоти” 1785 р. українська козацька старшина мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, права самоуправи, корпоративних установ тощо. Цим самим Україну фактично було позбавлено власної національної еліти. Нарешті, секуляризація монастирських земель у 1786 р. завдала рішучого удару українському духовенству, а разом з тим, культурним установам, якими вони здавна займалися.
Таким чином, ми побачили, як внаслідок російської централізованої політики на Україні в кінці ХVII-ХVIII ст. було знищено автономію Гетьманщини, її права, вільності та привілеї, неодноразово гарантовані царським словом і урочистими договорами. Ця політика передбачала три основні мети: цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру; максимально користуватися людськими й господарськими ресурсами України. В кінці кінців вона досягла своєї мети: Україну було включено до Російської імперії і вона перестала існувати як окремий державний організм.
Проте, Гетьманщину не забули. Пам’ять про неї допомагала започаткувати нову добу в українській історії, оскільки саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Її приклад протягом століть надихав українців у прагненні створити свою власну національну державу.
Немає коментарів:
Дописати коментар