Військові сили часів Центральної Ради та Української Народної Республіки прийняли на себе основний удар Московщини в період більшовицького перевороту (1917— 1918). Великою спадщиною Української держави часів Центральної Ради є перший військовий Закон Української Народної Республіки 1918 року. У цьому Законі чітко визначались загальні положення щодо повинності громадян України захищати життя, інтереси і добробут трудового народу України, закріплювались права та обов'язки, визначались норми про вибори старшин, дисциплінарну владу, положення про військові суди та ін.
Доба Гетьманщини. У квітні 1918 р. в Україні за участю німецьких військ гетьман Павло Скоропадський, нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського, здійснив державний переворот. Із цього періоду почалась в Україні доба Гетьманату (29.04.1918-14.12.1918).
Захопивши владу, Скоропадський наказав далі розвивати формування регулярної армії, яке було намічено ще за Центральної Ради. Законом про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. Скоропадський затвердив себе Верховним Воєводою Української Армії і Флоту. Однак організація війська за весь час Гетьманату не вийшла за межі підготовки кадрів. Творення української армії гальмували призначені гетьманом вищі військові начальни¬ки, а також німецьке військове командування. Сильна українська армія була їм не потрібна.
Наприкінці 1918 року почалися збройні повстання проти Гетьманату, внаслідок яких влада в Україні перейшла до Директорії. Була відновлена Українська Народна Республіка (УНР).
Період Директорії УНР. Ядром військових збройних сил Директорії УНР був Запорозький корпус і корпус Січових Стрільців. Але цей період також був недовгим. У грудні 1918 року Україну з усіх сторін почали оточувати вороги. Найгрізніші з них були більшовики та поляки. Ця українсько-більшовицька війна закінчилась розгромом української армії.
На заході України у цей період Українська Національна Рада (УНРада) проголосила Західну Україну суверенною Західно-Українською Народною Республікою — ЗУНР (09.12.1918). Уряд ЗУНР розробив низку важливих законодавчих актів, у тому числі Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений УН Радою.
З початком воєнних дій всі повноваження уряду ЗУНР та вся військова і цивільна влада були зосереджені в руках Президента УНРади.
22 січня 1919 р. було проголошено Акт возз'єднання УНР та ЗУНР. Але в цей час на українській землі вже установлювалась радянська влада, а з нею і відповідний порядок та законодавство, у тому числі й у військовій галузі.
У 1920 р. збройні сили Директорії УНР представляли об'єднані українські армії, куди входили, зокрема, Галицька Армія, яка відіграла важливу роль в українсько-польській війні, Наддніпрянська Армія, в яку ввійшли групи Січових Стрільців, Запорозька, Волинська та ін.
Головою Директорії УНР був Головний Отаман Симон Петлюра. Обов'язки головного коменданта Наддніпрянської Армії виконував за його дорученням заступник Головного Отамана — наказний отаман генерал Осецький. На-чальником булави Штабу був полковник Мельник.
Історики описують, що Наддніпрянська Армія до похо¬ду на Київ була невеликою, але добре організованою. В ЇЇ лавах залишались люди здебільшого свідомі національне. Правда, чимало частин Наддніпрянської Армії відзначались як малодисципліновані і невишколені. З гіршого боку відзначився і її старшинський корпус, який мав немало людей з авантюрною вдачею і військове погано вишколених. У зв'язку з цим Наддніпрянська Армія вважалась значно слабшою від Галицької Армії. Але ж обидві ці армії — Галицька і Наддніпрянська, хоч і які відмінні були між собою організаційно, мали неоднакові політичні переконання, проте вони однаково сумлінно виконували все те, що було потрібно тоді для України, для збереження її державності і незалежності. Однак об'єднані українські армії проіснували недовго і розпалися.
У цей період урядова комісія для вироблення Конституції Української держави підготувала проект Основного дер-жавного Закону Української Народної Республіки, у якому оборонним питанням був присвячений окремий розділ із 7 артикулів (статей). Ними передбачалось, що всі громадяни зобов'язані проходити військову службу з метою оборони держави на суші, морі і в повітрі на підставі окремого закону.
Збройні сили держави складались з регулярного війська, флоту та загального ополчення. Визначалися чисельність та тривалість дійсної служби і служби в запасі в загальному ополченні, порядок проходження її у вихідні та святкові дні, правила поведінки військовослужбовців поза службою і відповідальність їх за злочини та провини.
Передбачалось, що регулярне військо можна використовувати тільки для оборони самостійності і незалежності Української держави та непорушності її кордонів. За рішенням державної цивільної влади військові сили можна було використовувати також у випадках розрухи, але з обов'язковим додержанням відповідних законів.
Служба забезпечення порядку в межах держави законом покладалась на державну жандармерію та місцеву поліцію, організація якої визначалась окремим законом.
Війську чужої держави дозволялось перебувати в межах України або переходити через її територію тільки за окремою постановою органів державної влади.
Українські військові організації після розпаду армії.
Після встановлення в Східній Україні більшовицької влади невелика група українських офіцерів-емігрантів підпільно заснувала у Празі в 1920 р. Українську військову організацію (УВО) з метою продовження збройної боротьби проти польської окупації Західної України, її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, який раніше очолював загони Січових Стрільців у східних українських арміях.
Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до антипольського повстання. Але в 1923 р. через нові обставини її становище різко змінилося. У 1929 р. представники УВО та численні львівські та празькі студентські групи української націоналістичної молоді заснували у Відні Організацію українських націона¬лістів (ОУН), мета якої була набагато вищою, ніж завдання УВО, хоч це була теж «підпільна партія».
Немає коментарів:
Дописати коментар