Сучасна геополітична ідентичність України та її вплив на формування сучасної геостратегії держави.
Між поняттями “геополітична ідентичність” і “геополітичні інтереси” існує змістовна взаємозалежність, хоча за своїми функціональними параметрами вони не є тотожними. В ієрархічному плані геополітична ідентичність є первинною відносно до геополітичних інтересів.
Потреба у власній геополітичній ідентифікації обумовлена насамперед наступними чинниками:
потребами стратегічного плануванням розбудови держави;
стратегією національної оборони та безпеки;
перспективами розвитку економічного співробітництва з країнами-сусідами, регіональними та глобальними державами;
інтересами забезпечення внутрішньої стабільності;
визначенням національних інтересів і механізмів та шляхів їх реалізації;
повноправною участю України у формуванні нового світового порядку, регіональної та глобальної системи безпеки.
Розбудова української державності супроводжується трансформацією її геополітичної ідентичності. Водночас іде процес науково-теоретичного та прикладного опрацювання геополітики України. Порівняно нещодавно в науковий обіг української політичної науки були введені такі поняття, як геополітичний і геоекономічний код. Застосування цих понять у дослідженнях геополітичних і геоекономічних процесів, пов’язаних із здійсненням внутрішньої та зовнішньої політики України, значною мірою уможливлює підвищення їхнього праксеологічного значення. Зокрема це стосується вивчення феномену геополітичної самоідентифікації України в регіональному та глобальному вимірах.
Самоідентифікація – це визначення специфічних політичних і соціокультурних рис національної держави на основі їх самостійного бачення. У даному аспекті національно-державна самоідентичність України – це багатоманітний комплекс діалектично взаємопов’язаних й взаємозалежних політичних, соціально-економічних, духовно-культурних, територіально-регіональних елементів громадської свідомості, структура яких склалася в процесі та внаслідок тривалого історичного розвитку українського суспільства.
Щодо видів ідентифікації, то, посилаючись на наявну в політичній науці типологію, можна навести такі:
персональна (особиста) ідентифікація;
колективна (групова);
національна;
цивілізаційна;
геополітична (регіональна, глобальна).
Ідентичність не є безумовною універсалією, іманентно притаманною особі або колективу, вона конструюється соціумом і народжується та зникає під впливом певних соціокультурних процесів. Немає підстав стверджувати про домінування якогось окремого типу ідентичності. Кожен тип ідентичності актуалізується в конкретній ситуації.
Гіпотеза про те, що трансформація української геополітичної ідентичності відбувається внаслідок становлення на теренах України двох нових типів ідентичності – регіональної (європейської) і глобальної (транснаціональної), потребує доведення двох тез. По-перше, поява нових типів геополітичних ідентичностей цілком імовірна. По-друге, національні ідентичності трансформуються під впливом транснаціональних ідентичностей, що притаманні суб’єктам глобалізації.
Зрозуміло, що рівень глобальної ідентичності є недосяжним і недоцільним для України, яка перебуває в стані “демократичного транзиту”, а її цивілізаційна самоідентифікація тяжіє до європейської ідентичності. У випадку з Україною вплив глобалізації пов’язаний з нелінійними за своєю спрямованістю перехідними процесами, які спричиняють численні проблеми пошуку нової ідентичності на рівні окремих соціальних груп, політичних сил та суспільства в цілому. Для сучасного українського політикуму проблема геополітичної ідентичності пов’язана з інтегральним впливом історичної спадщини та нових чинників доби глобалізації. Звідси мають місце нестійкість геополітичних орієнтацій серед українського істеблішменту та окремих регіональних соціальних груп.
В історичному розвитку України простежується наявність декількох основних геополітичних векторів: західний, південний (чорноморський), східний (проросійський), а також синтетичні (балто-чорноморський, панславістський) та геоцентричний.
Географічно перебуваючи в Європі, Україна зазнавала переважно європейського культурно-історичного впливу. Разом з тим, її історія, культура та менталітет народу мають цілком помітний відбиток впливу “східної стихії”, який вона, за словами видатного українського історика М. Грушевського (1866–1934), “перетравила реактивами свого західного духу”. Підсумком міркувань М. Грушевського на цю тему є наступне: “Ми являємося одним з найбільш орієнталізованих західних народів – подібно як болгари, серби, іспанці – і ми повинні не забувати, а розвивати і використовувати те корисне і цінне, що дала нам ця орієнтальна стихія”.
Про сильні “незахідні елементи” в українському національному типі писав у своїх наукових працях історик і політолог І. Лисяк-Рудницький (1919-1984). На його думку, для української історії характерний синтез двох традицій – західної соціально-політичної і східної християнсько-духовної.
Свій внесок в обґрунтування України як своєрідної геополітичної реальності зробив вчений-географ С. Рудницький (1877–1937). Він вважав, що саме географічне розташування України на південному Сході Європи зумовило постійний вплив на її простір як Сходу, так і Заходу. С. Рудницький ототожнював впливи із Сходу з Росією, а із Заходу – з Польщею.
Ідеолог українського інтегрального націоналізму Д. Донцов (1883–1973) дотримувався чітко прозахідної, антиросійської геополітичної орієнтації і вважав, що Україна є продовженням Центральної Європи. Аналізуючи геополітичне становище України, він зазначав, що “...положення України означає якраз головні лінії нашої політики. Коли історія і географія зробили з нас аванпост Європи проти Росії.., то першою заповіддю нашої політики повинно бути:
1. В політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури...
2. У політиці зовнішній повна сепарація від Росії.
І там і тут стисла сполука з Європою...”.
Оригінальними у гносеологічному сенсі були геополітичні погляди Ю. Липи (1900–1944), який займався розробкою так званої “чорноморської доктрини” України. Український дослідник вважав, що “не Схід і не Захід є джерелом України” у її геополітичних змаганнях. На його думку, стратегічним завданням всієї політики на теренах України з давніх часів до сьогодення була оборона саме цієї вісі – Південь – Північ, адже саме ця вісь забезпечувала комунікаційну єдність України з Кримом – ідеальним ключем до панування над Чорним морем. Натомість геополітичну вісь Схід – Захід Ю. Липа відзначав “найбільш ворожою Україні” і не вважав за можливе розглядати Україну в якості посередника між Західною Європою та Росією.
Питання “з ким бути” – цей “український політичний гамлетизм” – було історично вирішено не на користь України. Подальша асиміляція українського народу була значною мірою наслідком певної фази загальноєвропейського політичного процесу.
Екскурс в історію дає можливість не виявити принаймні одну характерну особливість в історичному бутті України. Як тільки розвиток української державності досягла певного рівня самодостатності, вона втрачала свій суверенітет і ставала складовою частиною свого східного сусіда – Росії. Зовнішнім чинником, що тоді впливав на хід цього процесу, виступала політика західних держав, які негативно ставилися до прагнення України стати рівноправним суб’єктом європейської системи міжнародних відносин.
Геополітичне положення України, що упродовж століть перетворювалась на арену протиборства між різними геополітичними гравцями, в умовах невизначеності внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів, об’єктивно підштовхувало країну до виконання ролі буфера між Сходом і Заходом. У термінах класичної геополітики українську геостратегію завжди визначали два головні вектори – Євроатлантичний та Євразійський.
Специфіка геополітичних координат України полягає в її належності до двох регіонів – Європи та Євразії. Причому в обох регіонах Україна займає периферійне положення, тобто не формує геополітичний простір навколо себе, що частково зумовлює її пасивну роль у масштабних регіональних процесах. Логіка геополітичного розвитку до Другої світової війни була така: якщо Україна ідентифікує себе як “регіональна периферія”, то вона неодмінно має стати “санітарним кордоном” – плацдармом ліберально-демократичного Заходу проти недемократичної Росії.
Сучасна міжнародна система є якісно іншою так само, як і геополітичні умови її формування, тому ризик втрати своєї самостійності та суверенітету не має сьогодні критичного значення для України. Географічне положення, характер зовнішньополітичних пріоритетів, а також соціокультурна самоідентифікація народу України вимагає від неї особливих підходів у ставленні до євразійства як моделі суспільного розвитку. За своїми базовими характеристиками Україна належить як до центрального, так і до східного європейського цивілізаційного ареалу. Якщо зважити на домінантну українську геополітичну думку, то можна дійти висновку: більшість вітчизняної наукової спільноти не схиляється до ідеї євразійства як підґрунтя для інтеграції пострадянських держав.
Таким чином, геополітичний код України визначається географічним фактором – європейським місцеположенням, відсутністю (на відміну від Росії) «євразійського синдрому», рубіжною біполярністю (між Заходом і Сходом), внутрішніми та зовнішніми векторами, що забезпечують баланс багатовекторності національних інтересів. Але її геостратегія, як і колись, має переважно одновекторну спрямованість, що покликана забезпечити входження України до європейської спільноти з метою участі в оновленій системі європейської колективної безпеки.
Геоекономічний код України пов’язаний із забезпеченням її вступу до спільноти європейських держав з метою участі в інтеграційних процесах в рамках Європейського Союзу. Напередодні проголошення незалежності Україна відповідала макроекономічним показникам середньої держави і за обсягом ВВП серед республік колишнього СРСР поступалась тільки Російській Федерації. Нині Україна за рівнем ВВП на душу населення займає одне з останніх місць у Європі поряд з Албанією і Молдовою.
Однак справа не в геополітичній дилемі Захід – Схід, а в спроможності Української держави та українського суспільства в цілому обстоювати свої життєво важливі інтереси, в тому числі і на міжнародній арені. Якщо виходити з політичної реальності, а не із задекларованих принципів та відповідних доктрин, то Україна за часи незалежності фактично втратила свої геополітичні та геоекономічні переваги, що негативно позначилось на геостратегії.
Сталося це тому, що був порушений баланс основних векторів геополітики Українською державою, втрачені переваги комунікаційного рубіжного співробітництва та час для проведення суспільно-економічної модернізації. Як наслідок – стагнація науково-технічної бази виробництва, промислового й аграрного секторів економіки, падіння життєвого рівня населення.
І все це відбувається в умовах, коли євроатлантичне співтовариство відверто демонструє свою індиферентність до євроатлантичних прагнень політичного істеблішменту України. Питання про членство України в ЄС Брюссель трансформував у так зване «Східне партнерство» – оновлену версію Європейської політики сусідства (ЄПС), яку було поширено на нашу країну в 2004 р. Наслідком такого геополітичного курсу є те, що Україна не присутня у жодній ефективно діючій інтеграційній структурі на євразійському просторі, окрім ГУАМ і ОЧЕС.
Стає очевидним, що «європейська мета» та євроатлантична стратегія України наражаються на протидію факторів, пов’язаних, насамперед, із внутрішньою й міжнародною нестабільністю. При цьому слід мати на увазі, що рівень євро інтеграційної, геополітичної та соціокультурної свідомості українського суспільства залишається дуже низьким. Так, за даними соціологічних опитувань, більшість громадян України не відчувають себе європейцями і не усвідомлюють своєї належності до культури та історії Європи. Лише третина (32,4%) опитаних тією чи іншою мірою ідентифікують себе як європейці, а 60,5% – не вважають себе причетними до європейської спільноти.
У найближчій перспективі Україна не може розраховувати на те, щоб перебрати на себе роль регіонального лідера. Проте її геополітичні параметри дають їй змогу будувати стосунки з іншими країнами на умовах партнерства. Відтак є підстави стверджувати, що роль країни-партнера як із Заходом так із Сходом найбільш відповідає інтересам України на початку ІІІ тисячоліття.
Становище України в міжнародній системі координат у добу глобальної кризи досить адекватно ілюструють матеріали Світового економічного форуму (WEF) про конкурентоспроможність країн світу. Вони були опубліковані у вересні 2009 року під назвою «Глобальний огляд конкурентоспроможності за 2009-2010 рр.». У рейтингу, що охоплює 133 країни світу, Україна посіла 82-ге місце, що на десять позицій нижче її минулорічного показника. Сусідами України в цьому рейтингу стали Гамбія й Алжир, відповідно 81-ше та 83-тє місця.
У звіті зазначалося, що погіршення конкурентоспроможності України зумовлене падінням попиту на її експортну продукцію, знеціненням гривні та руйнацією фінансово-банківської системи. Економіку України пропонувалося реформувати у таких напрямах, як інституціональне середовище, укріплення фінансових ринків і підвищення ефективності на товарних ринках.
Тож особливого значення набуває питання про шляхи суспільної модернізації. Зокрема, про доцільність використання Україною концепції та практики вестернізації. Якщо ставити питання таким чином: або Захід, або Схід, – то вибір шляхів ефективного розвитку буде свідомо обмеженим у геополітичному і нераціональним у соціальному відношенні. Для України важливим у сенсі використання досвіду модернізації західної і східної суспільних систем є визначення механізмів взаємодії національної культури з такими, що впродовж століть перебували з нею у продуктивній взаємодії. Саме такий підхід є найбільш ймовірним варіантом конструктивної відповіді на ті загрози і труднощі внутрішнього та зовнішнього характеру, з якими останнім часом зустрічається Україна. Органічний симбіоз західної і східної моделі суспільної модернізації в умовах інтенсифікації транснаціональних відносин має незаперечні переваги.
Відомо, що глобалізація з її новими суб’єктами, серед яких слід назвати наднаціональні структури, трансформує геополітичну ідентичність держав-націй. Цей процес почався з ерозії інституту державного суверенітету і згодом став однією з причин активізації транснаціональних відносин. При цьому інтенсивний розвиток їх змінив роль геополітичних чинників у геостратегії. В умовах глобалізації для здійснення ефективної зовнішньої політики набагато важливішими є фактори, пов’язані не з географічним розташуванням держави та її територіально-просторовими характеристиками, а з комплексом соціально-економічних та інформаційно-технологічних чинників, які притаманні інформаційному суспільству. Прикладом успішної модернізації (в тому числі і завдяки проведенню ефективної зовнішньої політики) є досвід доволі різних за своїми географічними характеристиками, ресурсним потенціалом та суспільним ладом Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру і В’єтнаму. Напевне, мали рацію відомі американські економісти Л. Турроу та В. Леонтьєв, які ще на початку 90-х років минулого століття закликали діловий світ Заходу вчитися у японців і корейців «грати за їхніми правилами».
Зрозуміло, що і для України забезпечення соціальної модернізації лише завдяки використанню геополітичних факторів не є раціональним з погляду її історичного досвіду боротьби за незалежність. Цей досвід показав, що дилема українського «політичного гамлетизму» – «з ким бути» – часто-густо ставала на заваді самостійності та незалежності. Свої подальші геополітичні та геоекономічні змагання Україна повинна здійснювати, спираючись на стратегію національного розвитку та національну ідентичність, враховуючи власний досвід розбудови державності, а також використовуючи кращі зразки європейської та інших ефективних моделей суспільної модернізації.
Функції глобалізації у цьому сенсі полягають у тому, що вона створює додаткові можливості для запозичення та оптимального використання іноземного досвіду модернізації.
У контексті вищезазначеного можна зробити висновки:
1. Геополітична ідентичність і геополітичні інтереси України є визначальними факторами процесу державотворення та формування геостратегічного курсу;
2. На сучасному етапі розбудови держави найоптимальнішими і водночас альтернативними уявляються такі геостратегічні пріоритети: європейська інтеграція і набуття асоційованого, а згодом повноправного членства в ЄС, блокування з державами Балтії і Чорноморсько-Каспійського регіону (ОЧЕС, ГУАМ), інтенсифікація діяльності в межах «оновленої» СНД;
3. Суспільна модернізація потребує врахування результатів трансформації геополітичної ідентичності та геополітичних інтересів України під впливом дій глобалізаційних процесів.
Немає коментарів:
Дописати коментар