Корсунь-шевченківська битва – зразок військового мистецтва.

Тематичний вечір: "Корсунь-шевченківська битва – зразок військового мистецтва" (до 67-ї річниці участі 6 танкової армії).

Ця бойова операція в "Історії Великої Вітчизняної війни", в енциклопедичних словниках, в оцінці видатних полководців минулої війни визнається одною з найвидатніших операцій по оточенню й розгрому величезного угруповання гітлерівців. Операція розпочалася 14 січня 1944 року. Її проведення було по­кладено на війська 1-го і 2-го Ук­раїнських фронтів, якими, відпові­дно, командували генерали армії М. Ф. Ватутін і І. С. Конєв. Мета операції була оточити і роз­громити угруповання противника у складі 1-ї танкової і 8-ї армій угру­повання "Південь" у районі Корсунь - Шевченківського виступу.

Треба сказати, що незважаючи на попередні успішні наступальні дії 1-го Українського фронту на південно-захід від Києва і 2-го Украї­нського фронту на кіровоградсько­му напрямі, їм все ж таки не вдало­ся через сильний опір ворога зімкну­ти свої фланги західніше Дніпра. Тут, у районі Корсунь-Шевченківського, противник продовжував утримувати виступ, що глибоко заходив у розта­шування наших військ.

Корсунь-Шевченківський виступ гітлерівське командування вважало дуже вигідним плацдармом, який можна було використати для ударів по лівому крилу 1-го Украї­нського і правому крилу 2-го Украї­нського фронтів. Прагнучи будь-що утримати виступ, фашистське ко­мандування керувалось також міркуваннями пропагандистського характеру: воно продовжувало "трубити", начебто німецькі кухарі "черпають воду з Дніпра".

Ворог покладав усі зусилля, щоб створити в районі виступу надійну оборону. Місцевість цьому спри­яла: велику кількість балок, висот, великих населених пунктів мож­на було легко пристосувати для оборони.

Командування 1-го Українського фронту створило угруповання, у склад якого увійшли частина сил 40-ї армії генерал-лейтенанта Ф. Ф. Жмаченка, 27-ї армії генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка і 6-а танкова армія під командуван­ням А. Г. Кравченка. Цим військам належало нанести головний удар з району південніше Таращі у на­прямку Звенигородка-Шпола і з'єднатися з 2-м Українським фрон­том, а частиною сил наступати у напрямі на Тальне і на Богуслав.

У свою чергу, командувач 2-м Українським фронтом вирішив си­лами 4-ї гвардійської армії і 53-ї армії нанести удар з району Баландино у напрямі Шпола-Звенигородка. 5-а гвардійська танкова ар­мія, яка мала бути перекинутою з району Кіровограда, повинна була сприяти розвитку успіху загально­військових армій на головному на­прямі.

Легко сказати: мала бути переки­нутою. Аби зрозуміти, як це нелег­ко було тоді зробити під пильністю досвідченого і сильного ворога, та ще в зимову негоду, хочеться на­вести повоєнні спогади Героя Ра­дянського Союзу, головного мар­шала танкових військ П. О. Ротмістрова, у той час командарма цієї армії: "Наша 5-я гвардейская танко­вая армия скрыто совершила более чем стокилометровый марш. Шли ночью. Чтобы ввести противника в заблуждение, небольшие танковые подразделения, оставшиеся в рай­оне Кировограда, демонстрировали большую активность. На старых позициях были поставлены деревянные макеты танков и часть неисправной техники. Несколько армейских радиостанций остались на месте и работали на прежнем режиме. Вот и получилось, что основная ударная сила 2-го Украинского фронта находилась на новом участке, противник же считал, что она в районе Кировограда...»

Ось що значить полководчий та­лант і військова тактика, хитрість.

Діяти нашим військам належало по бездоріжжю, розмиті дороги затруднювали маневр військ і підве­зення матеріально-технічних за­собів. Більшість наших аеродромів були непридатними для зльотів і посадки літаків. Тому організація і управління військами у ході бойо­вих дій мала виключне значення. Але особливо важливим стало те, що в особового складу був висо­кий бойовий дух, люди демонстру­вали готовність витримати будь-які фізичні навантаження.

Моральний дух наших воїнів був набагато вищим від морального духу солдатів і офіцерів противника. Крупні перемоги Червоної Армії над німецько-фашистськими загарбни­ками значно підвищили моральний стан наших військ. Командири, політоргани, партійні та комсомольські організації виховували в особового складу високий наступальний порив, рішучість як можна швидше розгро­мити ворога.

Велика робота велась з молодим поповненням, що в основному над­ходило з визволених районів, їм роз­повідали про історію, бойові шляхи частини, з'єднання, їх славні тра­диції, героїв. З новачками проводи­лися бесіди про військову присягу, священний обов'язок перед Батькі­вщиною. Ветерани славних боїв під Москвою, Сталінградом, Курськом, учасники форсування Дніпра ділили­ся своїм бойовим досвідом.

В багатьох частинах відбувалися збори бойової співдружності сол­датів і офіцерів - представників різних родів військ. Танкісти, куле­метники, артилеристи, бронебійни­ки, авіатори, зв'язківці розповідали про бойові особливості своєї зброї, радилися, як краще використати її міць в наступальних боях.

... Зрозуміло, це окрема тема для розмови. Але як при нагоді не сказа­ти про це, не поставити таке питан­ня: а чи скрізь у наших військах сьо­годні застосовується подібна практи­ка виховної, мобілізаційної роботи з особовим складом, скажімо, перед бойовими навчаннями, відповідаль­ними іспитами? Боляче стає від того, коли, спілкуючись з солдатами і навіть офіцерами, не можеш почути від них відповідь, який бойовий шлях пройшла їх орденоносна частина, хто її герої. Гірко стає й від того, що і про сьогоднішніх кращих людей багато хто не знає. Чи не від того, що позабули, занедбали ми виховну - гуман­ітарну роботу з людьми, у нас в підрозділах та частинах є чимало не­бажаних негараздів?

Але повернімось до розповіді про Корсунь-Шевченківську наступальну операцію, яку за її масштабність і блискуче завершення нерідко порівнюють з Сталінградською битвою.

Починаючи з 14 січня війська 1-го Українського фронту, з боями за три тижні пройшовши до 200 кілометрів вперед, призупинили свій наступ, щоб поповнитися зброєю, технікою, людськими ресурсами.

Враховуючи, що війська 1-го і 2-го Українських фронтів охопили обид­ва фланги Корсунь - шевченківсько­го угруповання ворога, Ставка нака­зала оточити й розгромити його. Од­ночасно армії правого крила 1 -го Ук­раїнського фронту повинні були ово­лодіти районом Ровно-Луцьк- Ше­петівка. 3-му і 4-му Українським фронтам, поповненим людьми, зброєю, технікою, належало насту­пати на Нікополь.

І почався наступальний бій всіх чо­тирьох Українських фронтів!

24 січня під Корсунь-Шевченківським ворога атакувало ударне угру­повання 2-го Українського фронту -4-а гвардійська армія генерала А. І. Рижова, 53-а армія генерала І. В. Галаніна і 5-а гвардійська танкова ар­мія генерала П. О. Ротмістрова. ЇЇ підтримували 5-а повітряна армія ге­нерала С. К. Горюнова. 26 січня на­зустріч 2-му Українському фронту стрімко ринулася частина сил 1-го Українського фронту - 40-ї армії ге­нерала Ф. Ф. Жмаченка, 27-ї армії генерала С. Г. Трофименка і нещо­давно сформована 6-а армія гене­рала А. Г. Кравченка. Угруповання підтримувала 2-а повітряна армія ге­нерала С. А. Красовського.

Угруповання обох фронтів, зосе­реджені у основі Корсунь-Шевченківського виступу, нанесли одно­часно удар по гітлерівцях і з'єдна­лися у районі Звенигородки. Дев'­ять дивізій і одна бригада ворога опинилися в котлі. До 3 січня були створені внутрішній і зовнішній фронти оточення.

Міцне кільце оточення методично стискалося, хоча гітлерівці і займа­ли вигідні для оборони позиції. На­шим військам доводилося наступати по розкислих дорогах. Підвіз боє­припасів, пального, продовольства був дуже ускладненим. Війська ви­користовувати для цього кінські, во­лові, коров'ячі упряжі. Місцеві меш­канці, визволені від фашистського ярма, на руках підносили боєприпа­си, міни, набої. Для танкових армій пальне перекидувалось літаками.

Незважаючи на такі труднощі, наші війська наполегливо просувалися вперед. Льотчики наносили по ото­ченим фашистським військам сильні бомбові удари з повітря, знищуючи їх і зриваючи постачання. Положен­ня угруповання ставало все більше безнадійним. 8 січня радянське ко­мандування запропонувало гітлері­вцям капітулювати, висунувши гу­манні умови. Однак противник відхи­лив пропозицію.

Фашистське командування замету­шилося у пошуках можливостей для спасіння оточеного угруповання. В допомогу йому знімалися крупні сили з інших ділянок. Аби не дати ворогу вирватися з кільця, Ставка Верховного Головнокомандування ввела в битву 2-у танкову армію ге­нерала С. І. Богданова. Жорстокість боїв значно загострилась.

Важливу роль у зриві намірів про­тивника прорвати оточення зіграли потужні удари літаків-штурмовиків 2-ї повітряної армії по його танковим угрупованням, які прагнули визволи­ти оточені війська.

Розв'язка наступила 17 січня, коли ворожі угруповання зробили остан­ню спробу вирватися. Зосередив­шись у району Шендерівки, вони під прикриттям нічної темряви і заметілі колонами вирушили у південно-зах­ідному напрямі. Незважаючи на не­льотну погоду, відважні аси 292-го полку 312-ї нічної легкобомбардувальної дивізії піднялися в небо, звідкіля і вдарили бомбами по во­рогу. Смертоносний вогонь на землі по ньому відкрили "Катюші" і артилерія. Ураганним вогнем зу­стріли гітлерівців бійці і команди­ри частин та з'єднань 27-і і 4-ї гвар­дійської дивізії. Також героїчно били окупантів артилеристи 438-го винищувального протитанково­го полку підполковника В. К. Новикова.

У цей самий день, 17 січня 1944 року, була блискуче завершена ви­датна Корсунь-Шевченківська опе­рація. Ворог отримав тяжку поразку - він лишився без десяти дивізій і однієї бригади. 55 тисяч гітлерівсь­ких солдат і офіцерів були вбитими, більш як 18 тисяч - полоненими. Вся їх бойова техніка і озброєння зали­шилися в руках наших військ.

Ліквідації цього крупного угрупо­вання гітлерівців значно покращи­ло положення наших військ для подальших наступів на ворога по повному визволенню України.

18 січня 1944 року, на честь та­кої видатної перемоги, в Москві був даний салют двадцятьма артиле­рійськими залпами з двохсот двад­цяти чотирьох гармат.