Об'єднання УНР та ЗУНР – історична віха у становленні української державності .

Об'єднання УНР та ЗУНР – історична віха у становленні української державності (до Дня Соборності України).  Наприкiнцi 1917 року боротьба українського національно-визвольного руху, очолюваного Центральною Радою, за автономію України увінчалася успіхом. 7 листопада у Києві було проголошено Українську Народну Республіку. Поява вперше за кілька століть Української держави була з ентузіазмом зустрінута населенням України. Територія нової держави охоплювала землі, якi традиційно входили до складу російської iмперiї. Значна ж частина українських територій на захід вiд Збруча залишилася під владою Австро-Угорщини ще з кінця ХVIII століття.

Керівництво молодої Української держави ставило собі за мету об'єднання українських земель. З цих позицій виступали i полiтичнi дiячi Східної Галичини. У жовтні 1917 року у Вiднi вони створили українську військову органiзацiю, яка виступала за об'єднання галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Делегація УНР на мирних переговорах у Бресті добилася від Австро-Угорської сторони укладення спеціального договору у справi Галичини i Буковини, якi мали стати окремим "коронним краєм". Правда, ця угода Австрією не була виконана. Так, наприкiнцi 1917 - на початку 1918 року українськими політиками було продемонстроване соборницьке розуміння української державності.

Сприятливі умови для її втілення у життя виникли восени 1918 року, коли поразка Австро-Угорщини у першій свiтовiй вiйнi та її розпад стали очевидними. Протидіючи спробам польських полiтикiв включити Східну Галичину до складу відновленої Польщі, 18 жовтня 1918 року у Львові зібралася Українська Національна Рада, яка прийняла рішення створити окрему Українську державу з усіх етнічних українських земель, що входили раніше до складу Австро-Угорщини.

13 листопада нову державу було проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

На порядку денному перших засідань Української Національної Ради постало питання про злуку українських земель. Висловлювалася думка про негайне об’єднання, але бiльшiсть членів Ради зайняла очікувальну позицію. Справа полягала в тому, що за деклараціями Антанти, яка виграла світову війну, народи Австро-Угорщини повинні були отримати право самовизначення, тоді як народи, що населяли Росію, розглядалися як один народ. Тож, зважаючи на це, галичани не квапилися.

Досить швидко стало зрозумілим, що побажання Антанти розійшлися з реальним життям. 28 жовтня польський уряд (лiквiдацiйна комiсiя) висунув претензії на Східну Галичину, а це призвело до того, що з перших днів листопада 1918 року мiж українцями та поляками, спочатку у Львові, а потім i за його межами, почалися військові конфлікти, якi швидко переросли у справжню війну. Виявилося, що сила у цій вiйнi - на сторони Польщі, яка мала 20 млн. населення, тоді як у Схiднiй Галичині проживало лише до 4 млн. українців. За умови, коли над західними українськими землями постала загроза нового іноземного втручання, i це не лише Польщею, а й Румунією та Угорщиною, посилилося прагнення українського народу до консолiдацiї своїх земель у соборну державу.

3 листопада 1918 року у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, на якому 40 тисяч присутніх одностайно проголосили "приєднання австрійської частини українських земель до України".

Надднiпрянцi з радістю зустріли повідомлення про проголошення ЗУНР i з тривогою та співчуттям спостерігали за воєнними діями у Галичині.

Гетьман П.Скоропадський виступив у кабiнетi мiнiстрiв з iнiцiативою підтримки галичан, налагодження зв’язків з Українською Національною Радою.

6 листопада він прийняв повноважних представників Львова - О.Назарука та М. Шухевича, якi прибули до Києва просити військової допомоги. Гетьман обіцяв допомогти урядовi Галичини 10 мільйонами крон, надати ескадрилью лiтакiв, два панцерники, батарею гаубиць, амунiцiю для армії, пропонував перемістити до Збруча легіон Січових Стрiльцiв на чолі з Є.Коновальцем, з тим, щоб вони "самочинно" перейшли кордон.

Проте, через тиждень в Україні спалахнуло антигетьманське повстання, яке підготувала i очолила Директорія. Коли на початку грудня Україну прибула друга повноважна делегація з Галичини, вона не потрапила до Києва, оточеного повстанцями.

1 грудня у Фастові Л.Цегельський та Д.Левицький підписали попередній договір з Директорією про об'єднання українських земель. На цей час невiдомi достеменні причини, якi на той момент схилили галичан до угоди з Директорією. Можливо, це сталося тому, що саме вiд повстанців вони отримали i гроші, i зброю, i амунiцiю, яку раніше обіцяв гетьман, можливо, порахували політичну i державну мiсiю гетьмана завершеною. А воно так i сталося через два тижні. Проте, пiзнiше союз з Директорією виявив ряд принципових розбіжностей.

4 січня у Станiславi (Iвано-Франкiвськ), куди після залишення Львова перебрався уряд ЗУНР, відбулося засідання Української Національної Ради, на якому був ратифікований договір з Директорією. З цієї нагоди Президент ЗУНР Є.Петрушевич заявив: "Схвалений закон залишається в нашій iсторiї одною з найкращих сторінок. По лiнiї об'єднання не було між нами двох думок. Сьогоднiшнiй крок піднесе наш дух i скріпить наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе".

Остання крапка в справі мала бути поставлена у Києві на Трудовому Конгресi - передпарламенті України.

22 січня 1918 року у приміщенні Київського Будинку вчителя було підписано Четвертий універсал, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. А 1919 року в цей самий день на Софійській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель.

Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з Австро-Угорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Акт возз’єднання, злуки двох Україн був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і більшовизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР... Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».

“Віднині зливаються в одне віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу”, — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

Багато років минуло з того часу. Оглядаючись на такі знаменні віхи свого родоводу, ми робимо це не просто для того, щоб віддати данину шани, згадати величальними словами їх і все з ними пов’язане.

Це і доручення до прикладу та досвіду попередніх поколінь ї їхніми героїкою і трагізмом, перемогами і поразками, жертовністю і помилками.

Тільки з такого сплаву поваги і любові та об’єктивного знання минуле постає перед нами орієнтиром у творенні сьогодення.

Нині вже не стоїть питання про те, чим був Акт злуки – пропагандистським політичним жестом чи потужною реальною дією з довготривалим історичним відлунням.

Вичерпну відповідь дав на це людський ланцюг, що простягався під холодною сльотою і пронизливим вітром від карпатських відгорів до дніпровського круч такого ж січневого дня, тільки вже 1990 року.

Так ще раз наповнилося конкретним змістом поняття зв’язку поколінь.

Ми тоді довели – і передусім самі собі – що є народом, духовним цілим, об’єднаним як спільною пам’яттю про минуле, так і турботою та відповідальністю про прийдешнє. Бо той живий ланцюг з’єднав не тільки географічні регіони, а й покоління різних епох, серця та души наших сучасників.

Відчуття такої спільності – найголовніше, що маємо винести з цього історичного акту. Воно особливо важливе, особливо цінне і потрібне в міру того, як наша держава утверджується на своїй землі і у світі, як зростають та ускладнюються державотворчі завдання. А відтак особливо небезпечними і неприпустимими у такий час є розкол суспільства, ворожнеча та розбрат.

Треба пам’ятати, що громадянський мир, політична стабільність і безпека в державі, демократія та конституційний порядок забезпечуються не тільки органами влади, політичними силами та політиками, не ухваленням справедливих законів.

Великою, якщо не вирішальною мірою залежить від самих громадян, від їхнього ставлення до держави і влади, їхнього знання і визнання, а головне, виконання законів норм та правил суспільної поведінки.

Ми маємо бути одностайними у дотриманні цієї основоположної вимоги. Вона актуальна й обов’язкова завжди.

Джерело сили і твердості нашого народу, запорука його історичної перспективи – в єдності українських земель, згуртованості людей, спільності їхніх помислів, планів і діянь.

Це заповідали нам на початку ХХ століття творці і видавці Акту злуки.

Це повинні ділом підтвердити у ХХІ столітті ми – український народ.