На шляху до соборності України.

На шляху до соборності України. (до дня злуки УНР, ЗУНР).  Розвиток лютневої революції в Україні призвів до формування Центральної Ради, яка з неполітичного в березневі дні 1917 р. українського взаїмно-інформаційного центру швидко перетворилася на центр української громадської і державної влади.


За кілька місяців в своїй державотворчій діяльності Рада пройшла шлях від обґрунтування ідеї автономії України у складі Федеративної Росії, до проголошення спочатку автономії України, пізніше – УНР у складі оновленої Росії. Вінцем державотворчої діяльності Центральної Ради став ІV Універсал, який визначив Україну незалежною державою.

Відмічаючи позитивні здобутки Центральної Ради, треба бачити її помилки, які стали причиною падіння УНР. Величезним прорахунком Ради є недооцінка значення війська для державного будівництва.

Встановлений в результаті державного перевороту гетьманат П. Скоропадського мав значні здобутки у зовнішній, національно-культурній і військовій політиці. За суттю гетьманський режим був антинародним, що і забезпечило його нестійкість.

На листопад 1918 р. ситуація в Україні загострилася. Через революції в Австро-Угорщині і Німеччині та капітуляцію Німеччини у світовій війні П. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішньо-соціальна була дуже слабкою.

Ще в серпні 1918 р. представники українських соціалістичних партій утворили опозиційний гетьманщині Український Національний Союз (УНС). 13 листопада на засіданні УНС було сформовано керівний орган повстання проти гетьмана – Директорію. Директорія складалася з п’яти чоловік, головою її було обрано В. Винниченка.

Заручившись підтримкою Січових Стрільців, які стояли в Білій Церкві, Директорія закликає населення України до “озброєної боротьби проти скоропадщини”. Швидко формується військова опора Директорії. Приклад Січових Стрільців наслідували в гетьманських корпусах, а найголовніше, військові сили Директорії поповнюються селянськими повстанськими загонами. Очолений Директорією рух стає справжнім повстанням, яке ніде не зустрічає протидії.

Директорія спрямовує свої сили на Київ і за кілька тижнів боротьби (14 грудня) його було взято. 19 грудня Директорія урочисто в’їжджає до міста і розпочинається київський період її діяльності, який продовжувався до 2 лютого 1919 р.

Київський період – час найбільшого впливу Директорії, її номінальної влади над всією територією України, час здійснення основних заходів по розбудові національної державності. На жаль, діяльність Директорії по розробці програмних документів, а, відповідно, і по втіленню намічених планів до життя характеризувалась невиправданим запізненням. Так, перший важливий документ Директорії – Декларація – вийшов лише 26 грудня (через 2 тижні після здобуття Києва!).

Декларація проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної УНР. Давалася обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. В Декларації проголошувалося скликання Трудового конгресу як вищого законодавчого органу держави.

26 грудня було сформовано уряд Директорії на чолі з В. Черняхівським. В роботі уряду виявилися старі “хвороби”: він роздирався внутрішніми суперечками, а в повсякденній діяльності мало уваги приділяв вирішенню соціально-економічних питань, відкладаючи їх на “потім”.

Однією з найважливіших подій став Акт об’єднання УНР і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка – утворена в листопаді 1918 р.) в єдину соборну Україну, проголошений 22 січня 1919 р. З огляду на реальне становище це була символічна акція, але вона відбила споконвічне прагнення до об’єднання всіх гілок українського народу.

24 січня в Києві відкрився Трудовий конгрес. Після важкої дискусії делегати більшістю голосів висловилися за демократичний парламентський лад в Україні, а не радянський, як пропонували ліві радикали. Було прийнято Тимчасову конституцію УНР, яка під час війни надала законодавчу владу Директорії.

На конгресі Директорія врешті-решт визначилась із зовнішньополітичною орієнтацією: знайти порозуміння з Антантою (Франція, Англія). Із самого початку у Директорії реально було два виходи: погодитися з більшовиками або прихилити на свій бік Антанту.

Українська дипломатія програла війну нот між Києвом і Москвою, необережно проголосивши 16 січня 1919 р. війну Радянській Росії. По-перше, Директорія не була до неї готова; по-друге, більшовики отримали офіційний привід для просування своїх військових сил на Україну За 1.5 місяців боїв Червона Армія опанувала Лівобережну Україну.

Пізніше Директорія погодилася на французький протекторат над Україною, який, щоправда, не мав далекосяжних наслідків через крах іноземної інтервенції на півдні України. Останні дні роботи Трудового конгресу проходили в умовах, коли більшовицька армія досягла Києва. Враховуючи критичність ситуації, Директорія змушена була покинути Київ і переїхати до західних районів України. Це завдало Директорії великої моральної шкоди.

Хто чинив збройний опір більшовикам? На відміну від Центральної Ради Директорія відразу спиралася на військо. На час приходу Директорії до влади воно становило 300 тис. чоловік. Але ця велика армія розтанула. Селянські загони, що збереглися, часто були керовані отаманами, які тільки на словах визнавали Директорію, а на місці проводили самостійну політику. Деякі частини перейшли на бік більшовиків, деякі частини Директорія змушена була розформувати сама.

Ядром армії, яке несло основний тягар збройного захисту УНР, був запорізький корпус та корпус Січових Стрільців.

Через війну Директорія не встигла здійснити планів організації війська, хоча мала достатню кількість військових фахівців. На лютий 1919 р. військо Директорії зменшилося до 21 тис. вояків.

Після відступу армії УНР до Києва і виїзду В. Винниченка за кордон, головою Директорії став С. Петлюра, який ще 10 місяців очолював збройну боротьбу проти більшовиків і Добровольча армії Денікіна. Однак в розвитку української національно-державницької боротьби переважною стає тенденція поступового відступу від її попередніх завоювань.

Навесні Директорія знов втратила величезну територію, її збройні сили були фактично розгромлені, в армії, яка була дезорієнтована, зростало дезертирство. Разом з тим, у травні-червні 1919 р. в армії були здійснені реформи, які з напівпартизанської перетворили її на справді регулярну армію.

В липні 1919 р. під тиском польських військ відступила за Збруч Українська Галицька Армія (УГА – армія ЗУНР) і об’єдналася з Дієвою армією УНР. Об’єднанні українські сили втримували територію в районі Кам’янець-Подільського.

В кінці літа армії УНР і ЗУНР здійснили спільний похід на Київ і увійшли до нього 30 серпня. Через неузгодженість дій УГА вийшла з Києва, залишивши його денікінцям. “Київська катастрофа”, по суті, завершила визвольну боротьбу. Далі йшов епілог.

Українськім військам оголосив війну Денікін. В листопаді УГА перешла на бік денікінської армії, а пізніше – Червоної Армії, яка з листопада розвивала успішний наступ. Директорія розпалася, С. Петлюра відбув до Польщі. Виснажене боями і епідеміями, військо УНР остаточно розклалося. Найбільш об’єднана їх частина на чолі з М. Омельяновичем-Павленком та Ю. Тютюнником здійснила кількамісячний героїчний “Зимовий похід” у Східну Україну.

У квітні 1920 р. С. Петлюра уклав угоду з Польщею. Поляки разом з частинами УНР, які налічували 15 тис. бійців почали похід до України і 6 травня захопили Київ, але в червні були витіснені з нього більшовиками. Петлюрівські сили відступили із Східної України і були роззброєні у Польщі. Польсько-радянський мирний договір у Ризі (березень 1921 р.) поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки. На Наддніпрянській Україні була встановлена радянська влада.

Отже, у листопаді-грудні 1918 р. в Україні сталося повстання під проводом Директорії, яке призвело до падіння гетьманату і відродження УНР. Визначеною подією національно-державного будівництва стало прийняття Акту соборності України.

Водночас, Директорії не вдалося закріпити свою владу на Україні через відсутність програми дій, запізнення в розв’язанні нагальних соціально-економічних проблем, внутрішні чвари керівництва, непродуману зовнішню політику. Не вдалося Директорії створити і надійні збройні сили. Внаслідок цього, а також під тиском Червоної Армії, Директорія втратила контроль над Україною і УНР зазнала політичної і військової поразки.