Роль християнства у становленні української державності.

Роль християнства у становленні української державності (до 1030 річчя хрещення Русі).

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. Це – друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями – православ’я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. В основі зародження християнства лежав соціально-політичний чинник, що проявився у глибокій кризі Римської імперії, яка супроводжувалася невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.


Цього року Україна святкує 1030-ліття з часу офіційного хрещення Київської Русі. Довгою і досить складною та неоднозначною з історичного погляду є історія українського Християнства. Сьогодні є нагода озирнутись у минуле, з висоти віків подивитись на історію появи християнства на території сучасної України та його значення в становленні української державності.


За літописною легендою, хрещенню передував тривалий “вибір віри”: “Князь та його бояри вислухали місіонерів – булгар-мусульман, “німців з Риму”, хозар-іудеїв, та “філоcoфа-грека” з Візантії. Після цього князь розіслав мужів добрих тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої віри. Ті ж, повернувшись, заявили Володимиру й дружині, що немає в світі кращої над грецьку”. Таким чином вибір випав на користь Візантії та на християнство.

Насправді ж поширювалося християнство на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого та утверджувалося протягом багатьох століть. Це була не одноразова релігійна акція великого київського князя Володимира, здійснена в 988 - 991 рр., а тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних.

Найдавніші свідчення про появу християнства на землях сучасної України пов’язують з пізньоантичними містами Північного Причорномор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства на наших теренах. З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на Східну Європу.

“Повість минулих літ” містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. Церковний переказ подає, що Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. Морем його шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, а далі Апостол Андрій “рушив по 90 Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі”, де тепер столиця України – Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє “благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог” та поставив хреста.

Найраніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скіфами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято “давно” пишуть в “Церковній історії” Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в “Короткій хронографії”.

Не можна не сказати і про іншу версію християнізації Русі– маловідому та рідко описувану – пов’язану з іменем Папи Римського св. Климента (88–97 рр.), який був засланий до Криму, де і загинув мученицькою смертю. Він, безумовно, будучи засланцем, почав проповідувати добру новину на півдні України, спочатку серед каторжників. Згодом учення про Христа стало проникати і до східних слов’ян.

Наступним джерелом поширення християнства стали готи-аріани, які з ІІІ ст. утвердились в Причорномор’ї. Готський єпископ Феофіл брав участь у І Вселенському Соборі 325 р., а інший ієрарх Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Разом із тим достатніх підстав говорити про християнізацію якихось груп слов’ян у першій пол. І тисячоліття. немає.

У 861 р. у Херсонесі зупинилися відомі слов’янські проповідники Костянтин (Кирило) і Мефодій. Там вони допомогли віднайти мощі Климента Папи і заклали на його честь церкву. Частину мощів вони відвезли в Рим. З цього українське християнство виводить свою кирило-мефодіївську традицію. Хозари, підкоривши східно-слов’янські племена, дозволили надсилати єпископів з Візантії в Дорос (Феодосію), якому підпорядкувалась Тмутараканська єпархія на Тамані. Звідси християнство почало доходити до Києва, де на поч. ІХ ст. з’явився перший християнський храм св. Іллі.

Західна Волинь і Прикарпаття перебували у сфері впливу християнської Моравії, хоч про безпосереднє підпорядкування говорити не варто. З Болгарії, Чехії, Моравії візантійське християнство проникало через Карпати на Подніпров’я.

Загалом християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця ІV до кінця ХІV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зокрема, зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V–VІІІ ст.ст. було навернено германські племена, розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Балтії, а в другій половині VІІІ ст. християнізувалися мешканці сучасної Словаччини. Нова хвиля християнізації прилучила в ІХ ст. до Римської церкви слов’ян Хорватії та Моравії, а з середини Х – початку ХІ ст. – мешканців Данії, Польщі й Угорщини.

Результатом інтенсивної місіонерської діяльності Константинопольського патріархату у ІV–VІ ст.ст. була християнізація південних та східних околиць імперії – Ефіопії, Вірменії, Грузії, Сирії та ін., повторна активність відзначалася у ІХ–Х ст.ст. Ареною візантійської експансії стали Балкани і ЦентральноСхідна Європа: наприкінці ІХ ст. були (повторно) навернені серби і далматинці (хорвати), у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари. Тоді ж, у 860-х рр., відбулося т.зв. “перше” (Аскольдове) хрещення Русі.

У середині – другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дір. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство, як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західноєвропейських джерелах. Про хрещення українців-русів пишуть Патріархи Фотій та Ігнатій, імператор Костянтин Порфироґенет.

Невідомо достеменно, бо свідки мовчать, як відбувався процес християнізації Руси-України, тобто чи було Хрещення насильним, чи спокійним, але достеменно відомо, що певна язичницька опозиція існувала. Напевно, язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Діра та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Київській династії прийшла династія Рюриковичів, і почався період язичницької реакції. Забігаючи наперед, скажемо, що навіть в ХІ–ХІІ ст.ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття.

Вже за князя Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св. Іллі й частина княжої дружини була християнська. Договір князя Ігоря з греками 944 р. свідчить про те, що народ Русі на той час був двовірним – язичницьким і християнським. Після Ігоря княжила Ольга, його дружина. Вона була християнкою.

Хоч би якими високими за рангом були перші новонавернені кияни, можна говорити про навернення окремих осіб, а не цілої країни. Разом із тим відбувається зосередження уваги княжої еліти на консолідації руських земель, і почалося це з Володимира Святославовича. Мабуть, як жоден князь до нього, Володимир відчув потребу в силі, що змогла б дати його державі внутрішню єдність і респектабельність в очах зовнішнього світу. В умовах X ст. це означало потребу чіткої, виробленої релігії. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені засоби вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства.

Новий, завершальний етап християнізації Русі настав при онукові Ольги – Володимирові. Відносини великого київського князя з Візантією на той час були досить суперечливими. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, змушений був звернутися до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, а також запросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Однак Василій II йому відмовив. Влітку 987 р. проти імператора виступив його воєвода Барда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. В той же час Володимир вирушив у Крим – тодішню візантійську колонію і облогою взяв місто Корсунь (Херсонес). За таких обставин Василій II погодився на шлюб Володимира з царівною Анною за умови, що київський володар прийме християнську віру. Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р. Почайні, притоці Дніпра. Після Києва запрошені Володимиром візантійські священики провели хрещення інших міст і сіл Київської Русі. Цей процес проходив болісно – історії відомі виступи населення проти християнізації.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити їх. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра – дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: “Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги – тоді лишіть його”. І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Після відновлення Християнства у Києві були охрещені “вогнем і мечем” Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі.

Таким чином, християнство, як офіційну державну релігію Київської Русі, остаточно було закріплено силою державної влади великим князем Володимиром Святославовичем у 988–991 рр., і було, без сумніву найголовнішим досягненням Володимира. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління.

Церква, як надрегіональний інститут держави, підтримувала у населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися у повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові.

Взагалі, запровадження християнства в давньоруській державі наприкінці Х ст. було епохальною подією в історії України, поворотним пунктом усього її подальшого історичного розвитку, який прилучив Київську Русь до європейської християнської цивілізації. Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки - королевами Угорщини, Норвегії та Франції.

Прийняття християнства від Константинополя, а не від Риму, обумовило те, що Русь у середині ХІ ст. опинилася по східний бік Великого розколу 1054 року. Цивілізаційні наслідки цієї події справили величезний вплив на всю подальшу історію східнослов’янських країн.

Україна є державою з понад тисячолітньою історією і традицією християнського віросповідання. Упродовж цього часу християнство відіграло центральну роль у житті суспільства і держави, виступаючи ядром цивілізаційної ідентичності й складовим елементом політичної системи. За часів бездержавності релігія і церква інституційно виконувала численні функції держави і завжди залишалася форпостом українського духу. Відзначаючи 1030-літній ювілей прийняття християнства в Україні, не можна оминути увагою його ролі в становленні української державності. Розглядаючи власне християнство як світоглядне джерело української держави, варто зауважити, що основоположні засади його були утверджені у період Київської Русі. Саме тоді, основні християнські ідеали не лише поширилися на місцевий політикум і суспільство, вони з часом увібрали у себе специфічні місцеві ментальні й культурні риси, які стали засадничими нормами політичної поведінки українців і по сьогоднішній день. Саме завдяки християнству сформовано основоположні принципи моральності та етичності, які в умовах громадянського суспільства та соціальної держави є основними гарантами дотримання особистих прав і свобод громадянин, а також морально-духовного розвитку суспільства

Разом з християнством на українські землі прийшов абсолютно новий тип політичної культури, яка формувалася в умовах значного впливу з боку Візантійської імперії. Християнська церква віднині стала вагомим чинником зміцнення централізованої монархії, надаючи великокнязівській владі постійну ідеологічну підтримку. Вона освячувала владу князя (візантійська ідея божественної основи імператорської влади була пристосована до місцевих умов), співпрацювала з нею у виробленні та забезпеченні виконання юридичних норм (насамперед у сфері сімейного та карного законодавства), була найпослідовнішою захисницею єдності руських земель. Церква мала великий вплив на суспільну свідомість, культуру, на міжнародні зв’язки (насамперед з Візантією).

Прихід християнства поклав початок зменшенню варязького впливу на культурні та політичні процеси в Давньоруській державі. Причиною цього стала звичайно ж християнізація еліти Київської Русі, а також бажання Великого князя відмежуватися від культурних зв’язків та способу політичного управління норманських земель.

Хрещення – запровадження монотеїстичної релігії у Київській Русі князем Володимиром було не тільки самодостатньою у своїй внутрішній значимості зміною власне релігійних орієнтирів, але й стало поворотним пунктом усього її подальшого історичного розвитку, несло залучення до всієї цивілізаційної традиції християнського світу. Християнська віра стала могутнім чинником інтеграції слов’ян в єдиний соціокультурний простір з чітко визначеними морально-етичними орієнтирами, стандартами комунікації та моделями соціальної поведінки. Православна ідеологія сприяла розбудові системи державного управління, а досвід і авторитет церкви були ефективно задіяні в формуванні традиції правовідносин. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість.

Другий ключовий момент в історії України щодо якісного впливу релігії на стратегію майбутнього – національно-визвольна боротьба під керівництвом Богдана Хмельницького, в якій елемент захисту православної віри та її Церкви сприяв усвідомленню національно державницьких завдань українців. У ті часи ситуація з релігійною неволею українців залишалася критичною. На українських землях, що тривалий час входили до складу Польско-Литовської держави, проводилась політика примусової асиміляції місцевого населення. Важлива роль у цьому процесі “поглинання” українців польською культурою відводилась їх латинізації (прилученню до католицьких норм християнського життя). Тому релігійний фактор став одним з найбільш важливих у війні 1648-1654 рр. за незалежність України, а гасло “за рідну віру та святі Божі церкви” – символом боротьби. У словах гетьмана Б. Хмельницького, з якими він звертається до польського посланця під час переговорів 1649 року стверджується смислова єдність у поняттях національного й релігійного характеру: “Виб’ю з лядської неволі увесь руський народ! Перше я за свою власну кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру”. У Зборівській угоді, яку була подано як “Декларації ласки короля...” пп. 8; 9; 10. стосуються саме задоволення релігійних потреб православних українців.

Значний вплив на українські націєтворчі процеси справила діяльність українських братств (національно-релігійних товариств, створених при церковних парафіях членами ремісничих та цехових організацій протягом ХVI–ХVII ст.ст. в багатьох містах України), які сприяли поширенню на українських теренах ідеї оборони української національної самобутності, ідеї національно-культурного розвитку України, ідеї соціальної та національної рівності, а також реформаційних та гуманістичних ідей, які проникали на українські терени з Європи.

У процесі боротьби українців проти Берестейської унії українське православ’я стає прапором боротьби із засиллям польської мови і культури, а релігійні ідеї стають символом боротьби за національну незалежність і головними цінностями, навколо яких кристалізувалась національна ідентичність. Табір рішучих противників унії очолили князь К. Острозький та відомі релігійні діячі – єпископи Г. Балабан та З. Копистенський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур та ін. Визвольна війна українського народу, що почалась у 1648 р., дала суттєвий поштовх для українського націєтворення, для розвитку національної культури; для зародження власне національної ідеї, оскільки народ обороняв свою самобутність, боровся проти національної, релігійної та соціальної дискримінації.

Власне, з ХVІІ ст. Українська Православна, а опісля Греко-Католицька Церкви були єдиною організованою силою протидії політичній окупації України. Всі церковно-канонічні й організаційні зміни, які за умов колоніальної залежності відбувалися в церковному житті, були зумовлені необхідністю збереження саме цієї функції церкви на терені національного життя. Так, Берестейська унія (1596 р.) була спрямована на оборону України від Московської патріаршої ініціативи і політичної гегемонії та спроб підпорядкування її Польщею. Відновлення православної ієрархії в Україні, здійснене єрусалимським патріархом Теофаном у 1620 р. з ініціативи гетьмана П. Сагайдачного, було також зорієнтоване як проти спроб повного ополячення українців, так і оросіянення Українського Православ’я.

Після переяславського приєднання України до Росії Українське Православ’я потрапило у залежність від Московського Патріархату. Підпорядкувавши Київську митрополію Російському Православ’ю (1686 р.), Константинопольський патріарх тим самим прирік її на слугування Російській імперії.

Процес становлення й утвердження української нації супроводжувався в ХVІІ–ХІХ ст.ст. грандіозною дослідницькою працею українських вчених, “будителів” і сподвижників, серед яких було багато релігійних діячів, які виконували надзвичайно потрібні для України націєтворчі функції, витворили українську літературну мову і окреслили українську національну індивідуальність на основі з’ясування етнокультурних, релігійних і світоглядних особливостей українців. Духовна інтелігенція відігравала значну роль у національно-просвітницькому та національно-культурному русі, а разом з тим й у процесі національної мобілізації українського народу.

Вікова боротьба Українського християнства за самостійність, яка набула особливо виразних організаційних форм у ХХ ст., була водночас і боротьбою за національну незалежність України. Впродовж сімдесятилітнього періоду переслідування більшовиками віруючих і намагання викорінити релігію, як явище, викреслити її з колективної свідомості радянського суспільства, усі Церкви в Україні змушені були пристосовуватися до тоталітарних реалій. Багато Церков у ті часи зникло, інші існували тільки у підпіллі або за кордоном, що призвело до їхнього розколу і роздрібнення. Тому увільнення від репресій з початком політики перебудови 1986 року і прийняття 23 квітня 1991 року, нового закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, який із прийнятими пізніше змінами і доповненнями і донині вважається одним із кращих у Європі, дали надзвичайно сильний поштовх до активізації церковної діяльності старих і появи на теренах України нових, або таких, що існували у радянський період тільки за кордоном, Церков та релігійних напрямів.

Після прийняття Верховною Радою України “Акту проголошення незалежності України” 24 серпня 1991 року процес відновлення християнських Церков набув не тільки політичного, але й цивілізаційного характеру. Українці знову розпочали вибудовувати свою християнську свідомість.

Отже, здатність українського християнства бути системним чинником суспільного та державного життя українського народу підтверджено історією. Християнство є системним чинником національного розвитку української спільноти, здатне виконувати світоглядні, духовні, регуляторні, комунікативні та інтегративні функції. Релігійність є важливим чинником націєтворення, національної консолідації, збереження і розвитку національних традицій. Чим вищий рівень релігійності суспільства, тим активнішим й ефективнішим є процес націєтворення, тим міцнішою є національна консолідація, тим стійкішим є суспільство, яке уникає втрати й нівелювання своєї ідентичності й традицій під натиском глобалізації.

Не є винятком і сучасний етап українського державотворення. Хвилі демократизації і пробудження національної свідомості супроводжувалися піднесенням релігійного життя і зростанням релігійності народу. Отже, релігійний фактор може відігравати важливу роль у процесах національного відродження і державотворення, здійснювати значний вплив на їх перебіг.

Мобільна версія https://t.me/nppua

Немає коментарів:

Дописати коментар


Интернет реклама УБС

Прихильники