Українська Галицька Армія

Українська Галицька Армія – героїчна сторінка боротьби українського народу за незалежність своєї держави

Процес творення Галицької Армії (ГА) розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 року у Львові та створення ЗахідноУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Назву Українська Галицька Армія ця структура отримала після вимушеного об’єднання з Добровольчою армією генерала А. Денікіна у листопаді 1919 року. Початок українсько-польської війни 1918–1919 рр. змусив уряд ЗахідноУкраїнської Народної Республіки приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Для керівництва усіма військовими справами при Державному секретаріаті ЗУНР 9 листопада 1918 року було створено військове міністерство – Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів. Посаду державного секретаря військових справ обіймали: полковник Дмитро Вітовський (до 13 лютого 1919 р.) і полковник Віктор Курманович (до 9 червня 1919 р).
 

13 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону, Державний секретаріат військових справ 15 листопада проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територія ЗУНР була поділено на три військові області: Львів, Тернопіль і Станіслав. На чолі кожної стояв військовий командант. До обов’язків команданта входили: набір новобранців, їх вишкіл та поповнення діючої армії навченими підрозділами.

Творенням і розбудовою Галицької Армії керувала Начальна Команда Галицької Армії (НКГА). Начальна Команда фактично виконувала функції генерального штабу і керувала усіма воєнними операціями, організовувала фронт і прифронтову смугу. Після відступу українських військ зі Львова Начальна Команда деякий час перебувала у Бережанах, пізніше – у Бібрці. З 20 січня 1919 року знаходилася у Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи – оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи – референтури: оперативний, зв’язку, розвідки, літунства (авіаційний), автомобільний, персональний та ін. Аналогічно були організовані штаби корпусів і бригад. Після реорганізації НКГА у червні 1919 року був створений Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапна команда.


Основою Галицької Армії стали військові частини, які брали участь у Листопадовому повстанні 1918 року у Львові та два бойові курені Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), які 3 листопада 1918 року прибули з Буковини до Львова. Вже під час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові підрозділи, сформовані на провінції повітовими командами. 13 листопада до галицьких частин приєднався козацький загін імені Гонти під командуванням отамана А. Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. На 21 листопада 1918 року в українських військових підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців.

Під час формування Галицької Армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До цього спричинилися також ті обставини, що назагал серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною.

Перші польові формації Галицької Армії творилися стихійно, мали напівпартизанський характер. У грудні 1918 року існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Не існувало системи і порядку в назві військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії взяв собі назву “Перший Львівський піхотний полк ім. князя Льва”, деякі частини називалися за місцем свого формування (Сокальський курінь тощо). Не була організована як слід центральна військова влада, тому багато командирів діяли на власний розсуд. Після відступу зі Львова першими створилися: група “Схід” – на сході від міста, і “Старе село” – на півдні. До їх складу входив полк Українських Січових Стрільців.

З названих груп пізніше сформувався II-й корпус Галицької Армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, була сформована група “Північ”. До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром І-го корпусу Галицької Армії. Поблизу Перемишля створено групу “Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”, що згодом стали ядром III-го корпусу Галицької Армії. На початку організації Галицької Армії найвищою тактичною і адміністративною одиницею були групи, куди входили відділи кінноти. В оперативному плані ці досить різнорідні групи підлягали Начальній Команді Галицької Армії, а адміністративно були практично автономні: самостійно дбали про забезпечення особового складу продовольством і боєприпасами, організовували і забезпечували запілля та поповнення особового складу.

Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької Армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну Команду на початку січня 1919 року провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію. Ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Євгену Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів. До корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3–5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні і допоміжних формацій. Назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, 2-га Коломийська бригада і т.д. І-й корпус Галицької Армії був створений з групи “Північ”, до нього увійшли: 5-та Сокальська, 6-та Равська, 9-та Белзька і 10-та Янівська бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918–1919 років цим корпусом командували полковник Віктор Курманович, згодом – полковник Осип Микитка, полковник Альфред Шаманек, а під час існування Червоної Української Галицької Армії – отаман Осип Лисняк і сотник Юліан Головінський. ІІ-й корпус, який спочатку називався “Осадним” (облягав Львів), сформований з груп “Схід”, “Старе село”, “Наварія”. До нього увійшли 1-ша бригада УСС, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська бригади.

Командантами корпусу були полковник Мирон Тарнавський, а після його призначення начальним вождем – полковник Арнольд Вольф. Корпус, маючи у своєму складі гвардію Галицької Армії – бригаду Українських Січових Стрільців, відіграв значну роль у Чортківському наступі 1919 року і створив ядро лівої армійської групи під час наступу на Київ. До ІІІ-го корпусу, сформованого з групи “Південь”, увійшли: 7-ма Львівська, 8-ма Самбірська, 11-та Стрийська і 1-ша Гірська бригади. На антибільшовицькому фронті до корпусу належали також 2-га Коломийська бригада та окрема бригада кінноти. Командантами корпусу були полковник Григорій Коссак, потім – генерал Володимир Гембачів, а згодом – генерал Антон Кравс.

У червні 1919 року Начальна Команда на чолі з генералом Олександром Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківського наступу були утворені штаби 14-ї Станіславської, 15-ї Теребовлянської, 16-ї Чортківської, 17-ї Бучацької, 18-ї Тернопільської та 21-ї бригад. Однак, після переходу через річку Збруч ці штаби розформували. Залишилася тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III-му корпусі 1- шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу навесні 1919 року була відрізана від решти частин Галицької Армії і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію Галицької Армії В. Курманович, який заступив полковника Є. Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька Армія налічувала 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 тис. крісів (ручна вогнепальна зброя), 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі.

Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний Секретаріат Військових Справ зі своїми виконавчими органами на місцях – окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 року ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше – Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше – отаман Зегорш.

На березень 1919 року до Галицької Армії було мобілізовано 126 тисяч старшин і вояків. Чисельність на фронті – 52 тис. вояків і 1412 старшин. У квітні 1919 року Галицькій Армії протистояло 62-тисячне угруповання польських військ. До нього у травні приєдналися 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю. Галлера, сформованої у Франції. Всупереч зобов’язанням польського уряду використовувати армію Галлєра лише для боротьби з більшовиками, чпстина її вояків була спрямована проти Галицької Армії.

За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька Армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю близько 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької Армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії.

Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька Армія під час українсько-польської війни 1918–1919 років провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників або брак матеріально-технічного забезпечення рятували противника від воєнної поразки. У лютому 1919 року командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію. Внаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з генералом Бертепемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир’я, бойові дії продовжились. Але час був втрачений, і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів.

Безрезультатно завершилася і місія генерала П.Боти, яка виїхала у зону конфлікту в середині травня 1919 року. Саме у цей час поляки, всупереч зобов’язанням перед Антантою, кинули проти ГА шість добре озброєних дивізій генерала Ю. Галлера і 15 травня 1919 року розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини Галицької Армії змушені були відступати на схід. На додаток, 24 травня румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. Галицька Армія була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини.

У цей критичний момент 9 червня 1919 року уряд ЗУНР – Державний Секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національна Рада призначила Євгена Петрушевича диктатором ЗУНР (він наділявся і обов’язками президента, і голови уряду). Командувачем 25-тисячної Галицької Армії був призначений генерал О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків-Львів. 7–28 червня 1919 року з метою розгрому угруповань противника у районі м. Чортків і визволення всієї території ЗУНР Галицька Армія провела Чортківський наступ. Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ ІІІ-го корпусу, частини Галицької Армії 15 червня заволоділи Тернополем, а 25 червня – Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, українська армія перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28 червня було прорвано фронт І-го i ІІ-го корпусів, розпочався другий відступ Галицької Армії до Збруча. 6 липня 1919 року начальним вождем Галицької Армії замість генерала О. Грекова був призначений генерал М. Тарнавський. 16–17 липня Галицька Армія переправилася на лівий берег Збруча, де незабаром з’єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших і одна кінна бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з етапними і запільними частинами становило 85 000 осіб.

До кінця липня 1919 року частини Галицької Армії зайняли позиції на українсько-більшовицькому фронті. На початку серпня об’єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив генерал Микола Юнаків, генерал-квартирмейстер – В. Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30 серпня передові частини галичан під командуванням генерала А. Кравса вступили у столицю України. 31 серпня галицькі бригади зустрілись у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова. Щоб уникнути збройних сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти більшовиків), генерал А. Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в районі Вапнярки тривали 23–30 серпня. Наприкінці серпня дивізії Олександра Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту більшовицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії.

У вересні-жовтні 1919 року українські армії опинилися між трьома силами: більшовицькими військами, денікінцями та польською армією і під їх натиском змушені були відступити в “чотирикутник смерті” на Поділлі в район Вінниці. Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу (є думка, що епідемія була викликана штучно і стала першим в історії людства прикладом застосування бактеріологічної зброї) поставили Галицьку Армію перед катастрофою (у листопаді 1919 року тільки 7% особового складу армії були боєздатними). У цих умовах командування армії 6 листопада уклало перемир’я і союзний договір з Добровольчою армією. Саме з цього часу Галицька Армія отримала нову назву – Українська Галицька Армія (УГА).

Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10 листопада) та Могилева-Подільського (14 листопада) змусило Начальну Команду УГА поновити угоду з А. Денікіним. Військовий союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкінці грудня 1919 року білогвардійські війська під ударами більшовиків відступили на південь. На початку січня 1920 року більшовицьке військо підійшло в район розташування галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з більшовиками, внаслідок якої галицькі частини були реформовані і під назвою Червона Українська Галицька Армія у березні 1920 року увійшли до складу Червоної армії. Наприкінці квітня ІІ-а і ІІІ-я бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в районі Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і польських військ. 30 квітня у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС.

Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини інтерновані у таборі Тухолі на Помор’ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той час у Києві й Одесі, більшовики заарештували і відвезли до таборів у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська Галицька Армія перестала існувати.

Мобільна версія https://t.me/nppua

Немає коментарів:

Дописати коментар


Интернет реклама УБС

Прихильники