Наприкінці 60-х – початку 70-х років В’ячеслав Максимович Чорновіл виносив ідею видання поза цензурного, “за своїм змістом і завданням цілком легального і конституційного”, хоча в умовах тодішньої політичної дійсності насправді нелегального видання журналу “Український Вісник”. Основною метою видання було поширення інформації, яка не знаходила відображення в офіційних виданнях, а поширювалась шляхом самвидаву.
На той час у “Самвидаві” нагромадилася величезна кількість найрізноманітнішого матеріалу – від звичайних повідомлень про переслідування, обшуки, арешти, звільнення з роботи тощо – до гострих публіцистичних творів та поза цензурної поезії й прози. З огляду на таку реальну дійсність ідея В’ячеслава Чорновола щодо зібрання, систематизації цих матеріалів у окремому видані була закономірним бажанням. Однак аби її реалізувати, потрібно було знайти однодумців та мати журналістський хист, організаторські здібності, величезну працездатність, а найголовніше мужність і безстрашність.
Ідея видання “Українського Вісника” обговорювалася в дуже вузькому колі. На початку про його кінцевий задум знали тільки безпосередні виконавці. Програмні завдання “Українського Вісника”, які потім друкувалися як передмова до всіх шести випусків, були написані В’ячеславом Максимовичем особисто у грудні 1969 року. Про це він сам згадує в передмові до оновленого журналу який був виданий у серпні 1987 року: “Необхідність такого поза цензурного видання на Україні давно назріла. Є багато проблем, які викликають загальний інтересі турбують широкі кола української громадськості, але зовсім не висвітлюються офіційною пресою. Якщо ж зрідка під тиском обставин преса і згадує ці проблеми, то вдається до свідомої фальсифікації. “Вісник” міститиме без узагальнень інформацію про порушення свободи слова й інших демократичних свобод, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії на Україні. Про порушення національної суверенності (факти шовінізму і українофобії), про різні акти протесту тощо. “Вісник” даватиме огляд або повністю наводитиме публіцистичні статті,документи, художні твори та інші матеріали, які вже набули поширення у “Самвидаві”.
Чорновіл послідовно відстоював думку, що “Український Вісник” – видання в жодному разі не антирадянське і не антикомуністичне”. І це була не просто пропагандистська теза. Саме видання так і було задумане, так воно й реалізовувалося. У такому підході до видання журналу був закладений серйозний ідеологічний задум, який полягав у тому, аби показати: суть тодішнього тоталітарного режиму полягає насамперед у тому, що він не дотримується власної Конституції. Порушує самою владою прийняті закони. “Критику окремих осіб. Органів, установ, аж до найвищих включно, за допущені помилки у вирішенні внутрішньополітичних проблем, зокрема за порушення демократичних прав особи і нації, – писав В’ячеслав Чорновіл, – “Вісник” не розцінює як антирадянську діяльність, а вважає гарантованими – принципами соціалістичної демократії і Конституції – правом і почесним обов’язком кожного громадянина. Ненормальні умови випуску “Вісника” пояснюються тим, що у нас є частими порушення конституційних гарантій і незаконні переслідування громадськи активних людей”.
До речі, це був принцип, властивий на той час не лише “Українському Вісникові” В’ячеслава Чорновола, з таких позицій, згадаймо, написана й праця Івана Дзюби “Інтерналізм чи русифікація”, захистом якої, власне, й відкривався перший випуск “Вісника”. Таке спрямування мали правозахисні матеріали Василя Стуса, які друкувалися на сторінках “Вісника”.
Щодо аспекту жанру видання, то сам В’ячеслав Чорновіл не називав своє видання журналом, а, власне, адекватно “видання” або ж просто “Вісник”. Одначе вже під час виходу у світ, його незмінно називали журналом. Визначення “збірник” чи “альманах” до нього цілком не підходить, адже такі видання, як правило, не пов’язані між собою внутрішньою логікою змісту, єдиним задумом, спрямуванням, принципами внутрішньої рубрикації, що є властивим “Українському Віснику”. Хоча, на відміну від журнальних видань, кожна нова публікація “Вісника” позначалася як черговий випуск. Таких випусків з участю самого В’ячеслава Максимовича вийшло п’ять: у січні 1970-го – випуск І; у травні того ж року – випуск ІІ; у жовтні – випуск ІІІ; у січні 1971-го року вийшов випуск IV, “світлої пам’яті Алли горської – громадянки, митця, людини – пресвячений”; у травні того ж року – V випуск. У якому вміщена післямова “від редакції” про те, що окремі видання потрапили за кордон, передаються по радіо, а, можливо, і надруковані. До того часу й справді перші чотири випуски вийшли друком в Українському Видавництві “Смолоскип” ім. В.Симоненка.
Збір матеріалів і підготовка до видання VI випуску велися в атмосфері неймовірних труднощів: за Чорноволом ходили крок у крок, усі його зустрічі. Телефонні розмови простежувалися й прослуховувалися. Випуск був практично підготовлений до друку, але не вийшов у світ, тому що 12 січня 1972 року В’ячеслава Чорновола, разом з багатьма українськими інтелігентами, було заарештовано. За попередньою домовленістю, упорядкування й редагування журналу мав взяти на себе Михайло Косів, а матеріали, зібрані Чорноволом, мала доставити Атена Пашко.
Цей VI випуск, який вийшов у березні 1972 року, одразу був пере фотографований на мікроплівку Я. Кендзьором і переданий через спортсменів, які їхали на змагання на Захід. Його зміст тут же почали передавати по різних радіостанціях, зокрема через Українську радіостанцію “Свобода”. У цьому випуску, крім традиційної чорноволівської передмови, було поміщено п’ятисторінкову інформацію про те, що 12 січня цього року пройшла хвиля масових арештів та обшуків по всій Україні, а також у прибалтійських республіках, Москві та Ленінграді. Далі йшли імена заарештованих, короткі біографічні дані про них, обставини арештів, обшуків, допитів – словом усе, що на той час було відомо. Автором цієї інформації був Михайло Косів.
Вістка про VI випуск “Вісника” через умовний пароль була передана за грати Чорноволу, на що він у записці до Атени написав такі слова: “А теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є”. Це означало: “Вісника” треба припинити, бо схоплять друкарську машинку, архів, а тоді розкриють усе – і вся наша конспірація пропаде.
Відновлення видання “Українського Вісника” відбулося через 15 років (випуск 7 вийшов у серпні 1987-го, 8-й – у вересні, а спарений 9-10 – у жовтні-листопаді 1987 року). Але це вже було зовсім інше видання. у програмному вступі “від редакції” В’ячеслав Чорновіл зазначав: “Журнал планується як громадсько-політичний та літературно-мистецький місячник, у зв’язку з початим процесом демократизації СРСР домінуватимуть тепер не матеріали про суди, тюрми табори, позасудові репресії і т.п. прояви застої і безгласності, а проблемні статті з актуальних проблем сьогоднішнього українського життя, художні твори, документи минулого. Ставши відкритим виданням, назвавши ім’я свого незмінного редактора, журнал друкуватиме тепер не тільки стихійно поширювані, а й спеціально для нього написані матеріали і намагатиметься уникати анонімности”.
Надзвичайно великий творчий інтерес викликає методологія матеріалів журналу. Як правило в ньому зверстані публікації, присвяченій одній, переважно правозахисній темі. У кожному випуску подаються безіменні й авторські матеріали “Самвидаву”: статі, заяви, звернення, клопотання Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Плахотнюка та інших авторів.
За тиждень до своєї трагічної загибелі В’ячеслав Чорновіл вів розмову про десятитомне видання своїх творів в якому передбачав й публікацію “Українського Вісника”, автором ідеї створення якого він був, упорядкував і редагував уміщені в ньому матеріали. Він, заплативши за це свободою, його видавав. На цьому видані видніється духовний профіль В’ячеслава Максимовича Чорновола – він пішов в світ з його, Чорновола духа, печаттю.
Григорій Філь, старший офіцер Головного управління виховної та соціально-психологічної роботи Збройних Сил України, полковник
Немає коментарів:
Дописати коментар