Якщо не "створимо Українців", то все інше - пуста трата час.
Перш ніж прогнозувати близьке і далеке майбутнє нашої держави, народу необхідно визначити "точку відліку", тобто ті умови і той стан, з якого "стартувала" Україна у 1991 р. По-перше, економіка нашої країни на той час становила всього лишень частку, - і то добре інтеґровану, - загальнорадянської економіки. По-друге, народ ментально не був всуціль "українським народом", а скоріше - "радянським народом". Переможні ж результати референдуму 1 грудня 1991 р., на якому понад 90% громадян висловилося за незалежний шлях розвитку України, - то лишень демонстрація намірів, готовності у майбутньому стати українським народом, нацією, незалежною державою. По-третє, - зовнішнє оточення не було готовим однозначно позитивно сприйняти появу на Європейському континенті нової потужної держави - України. І якщо ставлення Росії, її народу до нової України можна означити як постімперський синдром, то Європі і Світу як в економіці, так і в політиці, зовсім не потрібен був новий сильний конкурентоспроможний гравець, який претендує на своє "місце під сонцем" - міжнародні ринки, геополітичний вплив, навіть роль лідера у Східній Європі. Додамо до цього зрозумілу історичну відсталість у розвитку, несформованість української нації, її розділеність на східну і західну гілку, що спричинює внутрішню нестабільність. Потужними факторами є також міць метрополітарної Росії, її багатство мінеральних ресурсів, зокрема в енергоносіях, ядерний потенціал, що стримує і певним чином "коригує" позицію Заходу стосовно України.
Отже, стартові позиції України зовсім не були найкращими, як то зображав (і треба зазначити - досить однобоко) "Дойче Банк" у 1991-у.
Тепер тезово позначимо досягнення і втрати України періоду 1991-2004 рр. Всередині країни, в економіці, ми так і не створили "своєї" економіки, хоча поступ тут є. Наш імпорт з Росії складає в останні роки близько 48% всього імпорту (в основному - енергоносії), експорт у Росію - 23%. Наскільки ми пов'язані з Росією мовно і політично, показують наші вибори, де регулярно розігрується "російська карта", правда до сьогодні - неуспішно, але все драматичніше і гостріше. Разом із тим, підтримка громадянами України вступу до НАТО складає всього 15 %, до ЄС - 44 % (за даними Фонду "Демократичні ініціативи" на лютий 2005 р.). Тобто процес самовизначення народу і формування української політичної нації триває. Безсумнівно, суттєвий поштовх, імпульс цим процесам надала "помаранчева революція", формування громадянського суспільства. Але закріплення успіху, знову ж таки, значною мірою залежить від матеріальної сфери, від успіхів у економічній галузі. "Здоров'я" останньої ще досить слабке і нестабільне, причини чого не тільки в безпрецедентних розмірах корупції, клановості. Справа ще й в іншому - незавершенні економічних реформ. Про що йдеться? Наша економіка ще не стала стабільно-зростаючою (як, скажімо, китайська). Вона значною мірою ситуативна. Причина цього - у "клаптиковій" політиці реформ, відсутності єдиної стратегії розвитку галузей на тривалий період. На жаль, поточні проблеми, тактичні і часто хаотичні ходи, вимушені рішення, покладання (у кращому випадку) на те, що "ринок зробить свою справу" - ось що ми в основному спостерігаємо в економіці держави. І, на жаль, уряд Юлії Тимошенко вимушений бути "пожежником" - гасити то одні, то інші гострі проблеми, оперативно реагувати на "збої системи". Тобто він діє як "налагоджувальник" існуючої економічної системи. І це добре, бо на цьому шляху дійсно можна багато чого досягти, ліквідувавши (чи радше суттєво зменшивши) тіньовий сектор, створивши ефективну митницю і митну політику, збалансувавши надходження і видатки бюджету. Але все це визначає лише дуже близьку перспективу.
У зовнішній політиці за останні роки ми не тільки нічого кардинального не досягли, але навіть і втратили динаміку набуття авторитету. Причини цього не тільки у тому, що ми "віддали" ядерний потенціал, і не тільки в тому, що Росія, ЄС, інші країни і утворення не хочуть нас бачити як сильну державу, але значною мірою - у нашій внутрішній політичній невизначеності та поки що економічному безсиллі.
Тепер декілька слів про наше можливе майбутнє. Часто аналітики окреслюють його неоднозначно і визначають за варіантами, які моделюють за формулою "якщо-якщо". Нам теж важко від цього ухилитися, але спершу необхідно перелічити фактори, які сприятимуть позитивному, потужному і динамічному розвитку нашої держави та народу.
Перше - стратегія економічного розвитку. Попри те, що ми завжди є "заручниками ситуації", вирішуємо чисто тактичні проблеми, треба нарешті спромогтися на щось більше. Японія після Другої світової війни обрала всього декілька "проривних" напрямків для своєї економіки - електроніку, машинобудування, інтелектуальну сферу (патентну власність). Які у нас проривні ніші, де "наш коник"? Чи треба й надалі бути "маленьким Радянським Союзом" і "тягнути" всі галузі промисловості? Думаю, що треба обрати очевидні для України "проривні" галузі: високотехнологічну (космонавтика і літакобудування, машинобудування), аграрну, транспортну (транзитна роль держави), ресурсну (гірничо-металургійну) - обумовлену мінерально-сировинним багатством нашої території. З огляду на це стають зрозумілими основні стратегічні дії - створення високоефективного сільського господарства, розвиток високих технологій, сучасної металургії і гірництва. Водночас треба відмовитися від екологічно брудних технологій. Галузями пріоритетного розвитку (під-проривні галузі) є також туризм (особливо Крим та Карпати), освіта (її рівень треба відновити на попередньому і активізувати її експортні можливості), інформаційні технології.
Друге - стратегія зовнішньополітична. Тут треба крок за кроком вибудувати нову поведінку України - країни-лідера Східної Європи. Не можна, як раніше "продавати" своє стратегічне географічне положення і бути "буфером" між Росією та Європою, "альтернативою" Росії тощо. Це - не наша "гра", це "гра" інших. Треба спромогтися на свою позицію. Вона має бути, якщо хочете, чимось схожа на позицію Київської України-Русі. Сучасна Україна повинна консолідувати навколо себе країни і сили Східної Європи, стати центром, відповідальним за ситуацію в цьому регіоні. Більше того, Україна згодом має взяти на себе роль відповідального і за ту частину культурного простору, яку ж сама у минулому і створювала (зокрема - в Росії, Білорусі, Польщі тощо). Йдеться про "культурного", а не "політичного" протектора - бо українці (руси, роси) не тільки живуть у сусідніх державах (часто - на своїх етнічних територіях) - вони історично доклали суттєвий внесок у формування цих культур (зокрема - російської). Тому - не відмовляймося від своєї відповідальності за долю країн і народів, які були створені за нашою участю (може у майбутньому нам буде корисним досвід Великої Британії та її "Співдружності"). Як би незвично (амбітно) не звучали для нас ці пропозиції - не відкидаймо їх "з порогу", змінюймо бачення себе у світі і своє ж бачення себе.
Одна із наших зовсім невикористаних зовнішньополітичних ніш - створення і очолення Україною Міжнародного союзу (асоціації) неядерних держав. До сьогодні при всіх позитивах такого кроку, важливість якого важко переоцінити (то - нова якість, нове глобальнополітичне обличчя для України) питання не опрацьовано навіть на рівні ідеї. Чому? Що нам заважає? Та ж "малоросійськість"? Чи надмірне перестраховування і погляд на наддержави, міжнародні спільноти? У світі, як і у житті, поважають тих, хто не прилаштовується і проситься, а творить себе сам, має свою політику, свої цілі.
Третє - тактика і стратегія поступу. Задекларувавши власне задачі близького і далекого майбутнього, треба встановити - якими способами рухатися.
Вже стало чи не прописним твердження про формування української політичної нації. Згадують італійців, ту крилату фразу "Створили Італію, тепер треба створити італійців". Ми теж - у першу чергу повинні "створити українців". Без цього все - пуста трата часу. Ні здорову економіку, ні політику, ні державу надовго і стабільно створити не вдасться, якщо не "створимо українців". Тобто акценти зсуваються в освітню, культурну, ментальну сферу. Тут теж є свої "рецепти". Процес творення нації, народу ("українців") має своє центральне питання - творення еліти. Для цього необхідний час, послідовність, система елітарних шкіл, клубів тощо.
Надзвичайно важливою є кадрова політика. Тут не повинно бути ніякої "доцільної колаборації" (мовляв, "поставимо цього, регіон "важкий", хоч і не однодумець, але він обіцяє…", "цьому треба посаду, хоч і не "тягне" - він дав гроші на партію", або ще: "особисто відданий" тощо). Кадри дійсно вирішують майже все. Але тільки ділові, високоосвічені, доброчесні прагматики-патріоти можуть здійснити наші реформи.
Побутувала і побутує думка, що, мовляв, треба розбудовувати спершу економіку, а вже потім культуру, чи навпаки. Ні! Все треба одразу. Бо все взаємообумовлено. Все взаємопов'язано.
Ще одне - стосовно демократії (яка - нагадаємо - не вседозволеність). Ми, українці, може тому й відстали від інших народів Європи, що ще 500 років тому мали свою "козацьку республіку" в оточенні жорстких монархій. Досвід історії свідчить про те, що надмірна демократія в перехідний період, коли нуртують пристрасті, просто шкідлива. Якщо вчасно не припинити розхитування державного човна, то його можуть перекинути! Реформи (як і виховання, чи навчання) - теж певне насилля. Без міцної влади докорінні реформи здійсненими бути не можуть. Тому "м'яка владна рука" проти "жорсткої опозиції" може не встояти.
Що ж, виходячи з цих міркувань, дійсно очікує Україну у близькому і більш віддаленому майбутньому? Відповідь уже традиційна, у згаданому стилі "якщо-якщо". Коли залишимо все як є, тільки й будемо працювати у режимі "пожежника" проблем - наша перспектива "сірість" третього світу і, можливо, навіть втрата цілісності (більш сильні країни будуть більш привабливими і до них можуть відійти деякі наші землі). Якщо ж ми встигнемо на перегонах з кризовими явищами (і сусідами) перебудувати, реформувати свою економіку, знайти і достатньо розвинути свої проривні галузі, знайти економічну нішу в міжнародному розподілі праці і ринках, докорінно переорієнтуємо свою зовнішню політику (з "прохачів" станемо "партнерами") - ми виграємо "приз" - увійдемо у коло країн, наближених до "країн золотого мільярду".
Володимир Білецький
Немає коментарів:
Дописати коментар