Громадський побут, породжений об´єктивними соціально-економічними умовами, не застигле явище, а динамічна система, в якій постійно відбувається взаємодія старих, нових і змішаних форм. У цьому складному процесі традиції, як правило, постійно трансформуються (або зовсім виходять з ужитку), а інновації через компромісні форми перетворюються на традиції. Таким чином забезпечується живий зв´язок історії, відбувається передання культурних надбать від покоління до покоління, без якого не може існувати жоден народ.
Термінологічна справка.
Побут – загальний уклад життя; сукупність звичаїв, властивих якому-небудь народові, певній соціальній групі і т.ін. // Повсякденне життя.
Традиція – все, що складалося у того чи іншого народу впродовж тривалого історичного періоду (способи виробництва і споживання, звичаї, обряди, норми поведінки, погляди, смаки і т. ін.) набуло сталеної форми і у такому незмінному вигляді або частково трансформуючись передається від покоління до покоління.
Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов´язані з сільською територіальною общиною – громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу, сільська громада остаточно сформувалася у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого самоуправління. Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяло руйнуванню поземельної общини. У Західній Україні та Правобережжі община була підірвана вже в ХУІ – ХУІІ ст., проте на Лівобережжі та Слобідській Україні цей соціальний інститут активно функціонував і у ХУІІІ ст. Розклад феодально-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відносин остаточно зруйнували економічний базис громади.
Проте у житті та побуті селян стійко утримувалися численні общинні традиції, частина яких виявилася досить пластичною щодо нових умов соціально-економічного розвитку. Прийшовши багатовіковий шлях розвитку і зберігаючи певну традицію давньоруської общини, пізня сільська громада являла собою територіальне об´єднання, що трималося на основі сусідських зв´язків. При цьому, з одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого – демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права.
Без громади не обходилася жодна більш-менш важлива подія на селі. За її участю розв´язувалися суперечки при поділі сім´ї, призначалася опіка над господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувалися питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина, лікарні тощо).
Характерною рисою побуту ХІХ – ХХ ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння “святим реліквіям” відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерську і Почаївську лаври.
Традиційні форми регуляції й самоорганізації побуту відобразилися у виробленій системі етикету – стереотипізованих правилах поведінки і нормах взаємовідносин людей. Ця система формувалася під впливом соціально-психологічних рис, національних традицій, що складалися віками.
Статевовікова диференціація мала важливе значення в субординації взаєамовідносин, визначала місце кожного в розподілі праці, його громадські права і обов´язки, регулювала норми поведінки у побуті й надозвіллі. Характерною була певна господарсько-побутова відособленність чоловіків і жінок. Жінки, наприклад, не могли увійти до виборних органів громади.
Протягом віків складався порядок соціалізації особи – прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов´язувалася із здатністю створити власну сім´ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкування і дівування, який наступав для хлопців у 17-18 років, а для дівчат – у 15-16 років. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина – доброю пряхою.
Досягнувши повноліття, молодь об´єднувалася у самостійні статеві групи, так звані парубочі і дівочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції. Вступаючи до громади, новачок повинен був почастувати усе товариство пивом або горілкою. На Поділлі ця церемонія називалася коронуванням і проходила як справжнє обрядове дійство. У кожній парубочій громаді обирали ватажка (старшого парубка, атамана, березу). Він повинен був боронити інтереси парубоцтва перед сільською владою, вирішувати непорозуміння між самими парубками, керувати організацією молодіжних розваг, наймати музик тощо.
Улітку молодь вечорами збиралася у загальноприйнятих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс), а в холодний час – у спеціально найнятих хатах на вечорниці (довітки, супрядки, годенки). Ця своєрідна форма дозвілля молоді передбачала певний церемоніал відносин між парубками і дівчатами. На Покутті, наприклад, кожна дівчина прикрашала капелюх свого хлопця. Він же був зобов´язаний “кликати” її на перший та останній танець. За неписаними правилами дівчина не могла відмовитися від танцю, навіть якщо парубок їй не подобався. У противному випадку її виставляли на загальний осуд и виганяли з танців.
За порушення норм громадського побуту у ХІХ ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але нерідко застосовували й середньовічні форми покарання: били різками, саджали у “холодну”. Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність. Їх привселюдно ганьбили, прив´язували до куни – спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви.
Громадському осуду піддавали також і злодіїв. З украденою річчю в руках їх водили по селу і соромили перед кожною хатою.
Консервативність побуту сприяв збереженню варварського звичаю розправи над дівчатами, які втратили невинність до шлюбу. Дівчат-покриток, били шнурами від церковних дзвонів. Перед цим шнури спеціально мочили у соляній ропі. Застосовувалися також такі форми покарання, як насильне відрізання коси (ознаки дівочості); або обмазування хати покритки дьогтем чи гноєм.
У громадському побуті ХХ ст. пройшли великі зміни. Частина традиційного побуту зникла, а частина трансформувалася і вже зовсім в іншому вигляді існує сьогодні.
Таким чином, значний інтерес до пізнання звичаїв, традицій та побуту нашого народу викликаний бажанням глибше пізнати свою Вітчизну, а відтак і себе, своє коріння.
Немає коментарів:
Дописати коментар