Звичаї та обряди. Календарно-побутова обрядовість:
- побутова обрядовість зимового циклу;
- побутова обрядовість весняного циклу;
- літні звичаї та обряди;
- осінні звичаї та обряди.
Звичаї та обряди є однією з найдавніших форм духовної культури народу.
Звичаї - це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх значущості.
Вони, як неписані закони народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, тобто стають традиційними.
Обряди – це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Наприклад, віншування (поздоровлення) хлопців на Різдво, посівання на Новий рік, колядування, квітчання хати на Зелені свята тощо.
Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадянського, родинного і суспільного життя. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї – це найміцніші елементи, що об´єднують окремих людей в один народ, в одну націю.
В усіх народів світу існує повір´я, що той, хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. У нашого, українського народу існує повір´я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Побутова обрядовість зимового циклу.
Календарно-побутові звичаї регламентували всі сфери життя українського селянина – виробничу та побутову. Виробничі календарні цикли утворювались із послідовних дат праці у полі й вдома і супроводжувалися релігійними святами й обрядами, повір´ями, звичаями. Календарно-побутові звичаї і обряди українців формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були свята і пости. Найсприятливішим для селянського побуту повсюди в Україні вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.
Староукраїнські звичаї, що колись були пов´язані з початком нового року наших далеких предків, пізніше перейшли до християнських свят: сучасний Новий Рік та свято Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня).
Початок нового господарського року у введінських повір´ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці прийде першим до хати, той буде першим “полазником” на новий господарський рік. За народним віруванням перший полазник приносить до хати щастя або невдачу. Якщо перешим ввійде молодий гарний чоловік, а до того ще і з грішми – добра ознака: весь рік у хаті буде здоров´я та гроши. Якщо ж увійде старий та кволий і до того ж бідний – погана ознака: і хвороба і злидні заведуться. А найгірше якщо до хати увійде стара жінка – “то вже добра не жди…”. Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введіння – так само, як і на Різдво та Великдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить щось позичити.
У східних районах України зберігся дивний звичай серед дівчат – святити воду в ніч проти Введіння. Ніби така “свячена” вода годиться на “привернення” парубка до дівчини. Такий звичай особливо поширений на Уманщині та в інших місцях Наддніпрянської України.
День святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва. Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання.
У ніч під “Андрія” дівчата ворожать, щоб пізнати свою долю – дізнатися чи вийде вона заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік. Ще звечора дівчата печуть балабушки – невеликі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка вони носять із криниці не відром, не глечиком, а … ротом і так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать – біда!… Коли балабушки спечені, до хати впускають голодного пса, який поїдає тістечка. Дівчата уважно слідкують за цим дійством. Чию балабушку пес проковтне першу, та першою вийде заміж. Найгірше якщо пес тільки надкусить і не з´їсть балабушку.
Але те, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лише в зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов´язаних з Різдвяними святами. Недаремно в Україні їх відзначали надзвичайно урочисто.
До Різдва готувалися заздалегідь. Всі господарські роботи закінчували до настання свят вечірнього дня. Уранці 6 січня господар або господиння (залежно від місцевості) розкладали в печі вогонь. Залежно від місцевих традицій і достатку родини кожна господиння намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україні обов´язковими були узвар і кутя. Родинній трапезі передував обід. Господар з хлібом, медом і маком обходив хату і весь двір. А в Карпатах запалюють, ще й ритуальні вогні. Не обмина і стайні, де худобу обсипали маком, обкурювали зіллям – щоб відьма до неї не приступила. Худобу годували святвечірніми стравами. Поширене було повір´я, що худоба у цей вечір розмовляє і може поскаржитися Богові на свого господаря.
Своєрідним сигнлом до вечері була поява на небі першої зірки, яка сповіщала людям про велике чудо – народження Божого сина.
У Галичині, зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колись стріляли з пістолетів – сповіщали про початок святвечірньої трапези та одночасно, за повір´ям, пострілами відлякували вовків.
Своє місце знайшло і трансформоване свято Весни (або проводи Зими), що увібрало у себе чимало рис давньої слов´янської Масляни. Розважальну частину свята складають народні ігри та звичаї. Дуже часто використовуються елементи обрядової традиції. Такі як спалення опудала зими, рядження, театралізовані сценки.
Обрядовість весняного циклу.
Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). В обрядових дійствах, ворожіннях, народних прикметах, приурочених до Стрітення виразніше простежуються весняні турботи.
За народним календарем весна починається від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи. Цей день шанували: не прали, не працювали кіньми і волами, тому що на нього припадало багато прикмет про майбутній достаток.
Найбільш шанованим святом вважають Великдень. Неодмінними атрибутами Великодня було приготування великодніх страв – випікання пасок, виготовлення писанок, крашанок.
На Великдень раненько поспішали до церкви, де відбувалося урочисте посвячення пасок. Відтак усі поспішають додому. Гуцули, наприклад, заходять до худоби і заклинають її, щоб давала більше молока. Найпоширенішими забавами у великодні дні були дівочі хороводи у супроводі весняних обрядових пісень. У різних місцевостях їх називають по-різному: у східних районах – веснянками, в Галичині – гаївками, ягілками, гагілками. Найбільш поширеними вважалися весільні мотиви. Головний їх зміст – залицяння сватання, щасливе чи нещасливе одруження, протиставлення милого нелюбові тощо.
Знайомство з весняними звичаями та обрядами було б неповним, якщо не згадати про ще два важливі весняні свята, які завжди мають точно визначену дату. Перше з них – Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня). Згідно з народним повір´ям на Благовіщення прокидається земля, яка до цього часу відпочивала, пробуджується природа. “По Благовіщенню не ворож, а хліб у землю полож, то Бог уродить”, - казали в народі. У центральних і східних районах України після церковного богослужіння дівчата біля церкви починали весняні хороводи.
Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом – Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер. У народі за ним закрпилися різні назви. На Поліссі та в деяких східних регіонах його називають Ушестям, в Карпатах – Знесінням. На Полтавщині спеціально до цього дня пекли пасхи і фарбували крашанки, як перед Великоднем. Гуцули цього дня їдять засушену свячену пасху, розмочену в молоці. У східних районах України на Ушестя печуть обрядове печиво – “драбинки”. З ним дівчата на виданні влаштовують дівочу гостину.
Літні звичаї та обряди.
Літній цикл, як і весняний, вщент заповнений хліборобськими турботами, доглядами за посівами. 21 травня відзначали день Івана Богослова. В народі з цього приводу казали: “Хто не посіяв до Івана Богослова, той не вартий доброго слова”.
З-поміж урочистостей літнього циклу важливими є Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями – неділею і наступним понеділком.
Давнім і найбільш емоційним літнім торжеством є купальське свято, або Івана Купала, яке з незначними змінами зберіглося до нашого часу, особливо на Волині і Поділлі. Тут в період підготовки до святкування, дівчата збирають польові квіти і пахучі трави, плетуть вінки. Хлопці дбають про купальське деревце, солому і дрова для вогника. Основна урочистість починається з ушанування деревця, на якому запалювали берестяні, чи воскові свічки. Дівчата урочисто співають купальські пісні. Парубки розпалюють багаття, яке підтримують протягом усієї ночі. Влаштовувалася громадська вечеря. Потім стрибали через вогонь – поодинці чи парами. Фіналом свята було ворожіння на вінках. Один вінок загадували на себе, другий – на хлопця. Якщо вінки сходилися допари, то дівчині судилося бути у парі зі своїм нареченим.
Осінні звичаї та обряди.
Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю, чи повернення худоби з літніх пасовищ – полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна турбота – забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його сьогоднішні рамки охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до свята святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст – Пилипівка, яка триває аж до Різдва.
Одним з важливих осінніх свят день пам´яті мучеників Маккавеїв – у народі його називають Маковія. Жінки і діти йдуть до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев´язують їх житнім чи пшеничним вінком, стромляють головку маку. Цей своєрідний букет перев´язували кольоровими нитками чи стрічками. З цими “маковейчиками” йшли до церкви. В багатьох місцевостях відбувалося посвячення криниць.
Другим важливим святом був день Преображенія Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). В цей день святили яблука і груші, які заборонялося їсти поки вони не будуть освячені. Гуцули крім фруктів приносять до церкви воду в глечиках і калачики. Виходячи з церкви люди обмінювалися освященими дарами. Кожний обдарований повинен був з´їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині пекли пироги з яблуками і мастили їх медом.
Завершувалося осіннє обрядове коло перед різдвяним постом, званим Пилипівкою. 27 листопада влаштовували заговіни, або, як кажуть у Галичини, “запусти”. Ходять в гості до родичів, кумів, сусідів.
Щодо сучасного свята Врожаю, то поряд з новими символами воно включає такі традиційні хліборобські атрибути, як обжинковий сніп, обжинковий вінок, пшеничний коровай, прикрашений вишитими рушниками та їн.
Підсумовуючи дане питання, підкреслимо, що рішучі кроки до утвердження реальної незалежності України відкривають шлях для зрушень на терені загальнолюдської моралі й гуманістичних ідеалів. Так, у 1990р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Трійця. Ця акція вливається у загальний рух за відродження звичаїв і традицій, календарно-побутової обрядовості.
Немає коментарів:
Дописати коментар