Із історії українських звичаїв та культури мовлення…

Лайка суттєво відрізняється у різних етносів і в різні історичні епохи. У ній проглядає суть багатьох стереотипів поведінки та спосіб думання народу. Адже лайка “виголошується” людиною розлюченою, отож піддає образі головні цінності ображуваної людини. А ці цінності, звичайно, перебувають у рамках загальної системи цінностей даного суспільства.

У радянські часи на вивчення лайок було накладено табу, і хоч деякі дослідження проводилися, їх результати, як правило, були доступними лише вузькому колу фахівців. Зараз ці табу знято, і, як наслідок, – з’являються наукові праці, зокрема розвідки Наталі Яковенко, матеріали яких, а також низка власних спостережень, покладені мною в основу цієї статті. Йтиметься тут про пізній період епохи Середньовіччя, оскільки про те, як лаяли один одного наші предки в раніші часи, нам за браком джерел поки що відомо небагато.

“Ах ти ж собака!”

Лайна українців пізнього середньовіччя і навіть ранньомодерного часу (початок якого відносять на другу половину XVI століття), звісно ж, суттєво відрізнялася від тієї, яку можна почути зараз. Найбільш популярними лайками тоді були: “корчемник”, “потварця”, “нецнота”, “грач”, “здрайця”, “своволник” та ще “лисий”, “кат”, “скурвий син” і “пес”.

Витоки лайки, в якій людину обзивали “псом”, “нецнотливим псом” (згадаймо також польську лайку “пся крев”), сягають ще язичницької давнини. Давньослов’янські міфологічні уявлення, як і загалом давньоіндоєвропейські, пов’язували собаку та її родича вовка з хтонічним, підземним світом, світом смерті. Як свідчать палеоетнологічні реконструкції, у індоєвропейських народів (отож і в слов’янських) у давнину існували молодіжні чоловічі союзи, члени яких, воюючи проти ворогів племені, чини¬ли розбій, грабунки і вбивства. Члени таких союзів виступали “воїнами-вовками” чи “воїнами-собаками”, одягаючись в їхні шкури. Пізніше, під впливом християнства, пес був ототожнений з дияволом та іншою “нечистю”. За повір’ями, зафіксованими ще у XIX столітті, саме собаками обертаються чародії, відьми й упирі; у подобі пса приходять до людей різні моровиці. А розпуста, позашлюбні статеві стосунки в народі окреслювалися висловом “псоту чинити”. З такими стосунками пов’язана інша лайка; “скурвий син”. Бо до людей, народжених поза шлюбом, ста¬вилися не вельми тепло. 

Відомо, що в Середньовіччі всілякі позашлюбні стосунки розцінювалися як розпуста. Відповідно до особливостей середньовічного світобачення і побутового мислення, що тяжіло до конкретики, потерпілі сприймали отого “скурвого сина” не метафорично, а як прямий закид у їхній незаконнонародженості. Недаремно за наклеп щодо народження з “нечистого ложа” винний, відповідно до норм Литовського статуту, мусив сплатити чималенький штраф і заявити публічно, що він “збрехав, яко пес”, а також привселюдно залізти під лаву і погавкати по-собачому. Коли в одному з ремісничих цехів якийсь із майстрів, розсердившись на цехове товариство, обізвав усіх членів корпорації байстрюками, його примусили упродовж кількох тижнів перед церковною службою й після неї на порозі церкви (куди йому вхід був заборонений) просити у кожного з ображених пробачення у відзначений вище спосіб.

“На дідька лисого!”

У народних уявленнях “лисим” виступає чорт (згадаймо всім відомого й зараз “дідька лисого” або Лису гору, на якій, як вірили, відбуваються відьомсько-бісівські зборища). “Лисицею” називали ланцюг, до якого в церкві прив’язували грішників, а також кайдани, наручники і дибу. Думається, що народна свідомість не випадково наділила надзвичайною хитрістю і лукавством саме лисицю, а не іншого звіра, хоча насправді в природі ця тварина не відзначається названими якостями. Тут, як видається, зіграла роль співзвучність назв – “лис” і “лисий”.

У нападі люті середньовічний українець міг назвати неприємну йому людину “катом”. Ката тодішній обиватель бачив істотою ритуально нечистою, пов’язаною своїм ремеслом із потойбіччям. Ремесла поділялися на “чисті” чи “білі”, які вважалися дуже шанованими, і “нечисті”, або не шановані чи малошановані. До перших, зокрема, належали гончарське, хлібопекарське, столярне, ковальське ремесла. А “нечистими” аж до XIX століття вважали всі заняття, пов’язані з убивством, кров’ю і трупами, причому не лише людей, а й тварин. У статутах “чистих” цехів зазначали, що майстрів, які спеціалізуються на вбивстві тварин чи знятті шкур, треба виключати з цеху. Відповідно, різницьке, кушнірське та шевське ремесла вважалися ритуально нечистими і належали до не шанованих. А тим більше кат, який позбавляв життя хоч і злочинців, але все ж людей (згадаймо біблійне “не убий”), вважався людиною “нечистою”. І тому почути від когось на свою адресу “Кат!” було страшенно образливим. Вирізнялися ще й “чесний” і “нечесний” способи вбивства. Убивство людей регулярно практикували у той час усі люди військового ремесла: рицарі, шляхтичі, козаки, і за це їх не засуджували. Ця їхня робота навіть вва¬жалася почесною. Адже вбивали вони в чесному бою, коли у битві сходилися з супротивниками лицем до лиця зі зброєю в руках. За підступний же напад із засідки, та ще й на беззбройного (“зрадливим потаємним обичаєм”), а особливо уночі (“розбойним обичаєм вночі”), оскільки ніч є часом розгулу нечистої сили, шляхтича позбавляли шляхетського звання і страчували четвертуванням чи посадженням на палю. І це була “ганебна” смерть, на відміну від відрубування голови.

Образа честі.

Як свідчать документи, вельми образливим у той час було назвати когось “корчемником”. Бо з корчмою асоціювалися “злості”: пияцтво, гра в карти або кості й прихисток волоцюг. У середні віки, та й пізніше, всі люди були релігійними (інша річ, що ця релігійність часто була різною, інколи навіть єретичного гатунку), отож християнська мораль мала чималий вплив на “рядових членів суспільства”. Крім того, долучався і суто практичний аспект: пияцтво та азартні ігри ставили під загрозу майно людей. Тому образливим для людини було також сказати, що вона “грач”, тобто гравець у карти або кості.

Дуже образливим, зокрема для шляхтича, і взагалі для людини, яка служила мечем чи шаблею тому чи іншому сеньйорові, було звинувачення у безчесті, зрадництві, віроломстві. А в XV – XVII століттях, коли Україна жила в умовах безперервних війн, таких служилих людей, зокрема у прикордонних із Диким Полем Подніпров’ї і Східному Поділлі було чимало. “Здрайца (зрадник), злий, а нецнотливий (безчесний) чоловік!”, “здрайцонецнотливий!”, “нецнота!”, – звинувачували, розізлившись, один одного наші прапрадіди . Це дуже било по самолюбству й гідності того, кому наведені слова адресувалися. Адже кодекс честі шляхтича чи іншої служилої людини передбачав поведінку, протилежну тому, в чому ті цими словами звинувачували. Як відзначає Наталя Яковенко, в переліку тяжких покарань, зазначених у Литовському статуті – збірнику юридичних прав, який діяв на землях України, “о што честью, горлом и розлитьем крви (тобто смертю), и везеньем (в’язницею), и выволаньем (вигнанням з позбавленням майна і всіх прав)... карають”, честь поставлена першою – вище, ніж життя. Саме за “нечесну” (“не цнотливу”) поведінку шляхтича позбавляли шляхетства і піддавали “баніції” й “інфамії”, тобто вигнанню з позбавленням майна і всіх прав та публічним оголошенням про це.

Великою образою було назвати когось “своєвольником”, звинуватити у “своволенстві”. Адже середньовічна людина діяла так, як це передбачав звичай, етикет, норми поведінки, вироблені відповідним (лицарсько-шляхетським, цеховим, міщансько-бюргерським та іншим) корпоративним середовищем. Суспільство тоді орієнтувалося на старовину, на незмінність порядків, які вважалися встановленими Богом і пізніше введеними у рамки середньовічного права. І всякі дії людини, що йшли врозріз із старими добрими правилами, вважалися “від лукавого”. Згадаймо у цьому зв’язку вказівку ще давньоруського літописця в “Повісті временних літ”, що київські поляни тримали встановлені Богом “закону отець своихъ”, у той час як північні східнослов’янські племена “не въдуще закона Божиа, но творяху сами себе законъ”, і за це їх прирівняно взагалі не до людей, а до звірів (“якоже всякый звър”).

Матюк по-холопськи.

Серед лайливих виразів, що вжи¬валися українцями у пізньому Серед¬ньовіччі та на порозі Нових часів, так і не зустрівся такий звичний нині “мат”. Думається, мають рацію дослідники, які твердять про запозичення українцями матірщини від росіян. Підтвердження цьому я знайшов у Літописі Самійла Величка. Автор, описавши поразку російського війська від козаків Івана Виговського і татар у Конотопській битві 1659 року, записав, що полонений князь Пожарський вилаяв хана “матерно”. Величко підкреслив, що Пожарський зробив це “звичаемъ Московскимъ”. Причому хан відразу зрозумів увесь зміст цієї, незвичної для українців, лайки, оскільки тут же наказав “усікнути”, тобто відрубати, князю голову. На думку деяких учених, матірна лайка прийшла до росіян від монголо-татар.

Тип лайки матірної і тієї, яка вживалася українцями, відрізнялися через становище людини в суспільстві. В українському тогочасному суспільстві, як і у європейському взагалі, людина шанувалася як особистість. На образу особистості й спрямовувалася лайка. У тодішній же (та й пізнішій теж) Московській державі, де вже міцно утвердилася влада абсолютного володаря-царя, всі люди: і селяни, й князі – бачилися не особистостями, а “холопами”, не “кимось”, а “чимось”. Відповідною була і лайка, яка мусила максимально принижувати того, кому адресувалася, А найболючіше зробити це у суспільстві, в якому дуже цінуються родинні стосунки, можна, принизивши матір адресата, та ще й натякнувши на буцімто свій сексуальний зв’язок з нею, що є змістом матірщини.

Українська лайка початку XX століття.

“… з мене вибивали дурування і примовляли, який я бузувір, опришок, урвиголова, харциз, каламут і навіть химород. На таке противне слово я ніяк у душі не міг погодитись.

…я мав і покаятись, і набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, але й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п’яти і на в’язах стирчала макітра...”, – Михайло Стельмах, “Гуси-лебеді летять”.

Інформаційний матеріал для проведення культурно-виховної роботи з військовослужбовцями військової служби за контрактом та строкової служби на тему: “Із історії українських звичаїв та культури мовлення… ”