Велика війна 1914 – 1918 рр. стала для українського народу однією з найбільших катастроф за всю його історію. Українці були мобілізовані в армії ворогуючих сторін: до 300 тис. чоловік в цісарську армію і до 3,5 млн. чоловік – в царську. Вони змушені були воювати під чужими для них прапорами, і нерідко – один проти одного. У вересні 1915 року, коли новосформовані підрозділи українських січових стрільців опинилися на фронті у Карпатах, їм довелось зустрітися у двобої з кубанськими козаками – нащадками славних запорожців. Війна Росії з Центральними державами відбувалася на території України. Загальна Українська Рада (ЗУР), яка була сформована у квітні 1915 року з галицьких, буковинських і наддніпрянських українців, у своїй відозві “До всіх культурних народів світа” (вересень 1916 року) зазначила, що цілу область української етнографічної території в 150 тис. кв. км перекроєно й перекопано стрілецькими ровами, людські оселі зруйновано, мільйони українців зосталися без даху. Ідучи услід за польськими організаціями, ЗУР у цій відозві висунула свої вимоги на період після закінчення війни: “Всі українці без огляду на політичні границі стоять на становищі своєї окремішності від сусідніх народів і змагають до визволення, опираючи сі свої змагання не тільки на внутрішній потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутній традиції своєї визвольної боротьби”.
Царська армія зазнавала поразок у боротьбі з німецькими, але одержувала перемоги у боротьбі з австро-угорськими військами. Після переможної для неї грандіозної Галицької битви 1914 року галицькі і буковинські землі були майже повністю окуповані. На цій території постало Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, поділене на чотири губернії – Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку. Відомий реакціонер граф Г. Бобринський став генерал-губернатором, після чого зробив таку гучну заяву: “Восточная Галиция и Лемківщина – исконно коренная часть единой великой Руси. В этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”.
Репресії окупантів проти поляків і євреїв мали на меті залякування національних меншин. Доля окремих репресованих повинна була залякати всю меншину і позбавити її здатності опиратися владі. Репресії проти українців мали ширший підтекст. Йшлося про цілковите винищення української культури, яка розвивалася у країні у різноманітних формах впродовж цілих десятиліть.
У згаданому вище зверненні ЗУР “До всіх культурних народів світа” (вересень 1916 року) окупаційна політика щодо українців описувалася у таких виразах: “Росія з найбільшою брутальністю змагала до повного здавлення українського життя: заборонено уживати українську мову – мову научування в школах, мову церковної проповіді, мову публічного життя, розговірну, рідну мову населення; замкнено українські школи, товариства та інституції; заборонено пресу й цілу українську літературу; нищено бібліотеки й архіви; арештовано й вивожено на Сибір українських діячів; забирано малих дітей для виховання з них яничарів; Греко-Католицьку Церкву перемінено на православну; насильно запроваджувано православє; митрополита Греко-Католицької Церкви графа Андрея Шептицького арештовано, вивезено до Росії та віддано під суд”.
Не дивно, що уряд, який провадив таку національну політику, був приречений на поразку у війні з Центральними державами – на фронтах, і у війні з власним народом – в національних окраїнах. Революція, яка змела самодержавство, була закономірною і довгоочікуваною. Одразу після ліквідації імперії в Росії український народ створив Центральну Раду і розпочав свій державотворчий процес.
Поразка у війні зумовила розпад й Австро-Угорщини. Всі народи “клаптикової” монархії Габсбургів почали створювати власні національні держави. Нерідко вони вступали один з одним в конфлікти, тому що претендували на одну й ту ж саму територію. Найкривавішою і найтривалішою була українсько-польська війна 1918 – 1919 рр.
Київська газета “Нова Рада” надрукувала 6 листопада 1918 року лист Головної ради галицьких, буковинських і угорських українців, в якому були такі рядки: “Синів Наддніпрянської України прохаємо о негайну поміч як жертвам крови, так і допомогою матеріальною для тих, що їдуть на фронт”.
Проте галицькі українці не дивилися на проблему так вузько. Уже 10 листопада Українська Національна Рада ухвалила по доповіді Романа Перфецького таку резолюцію: “Українська Національна Рада як найвища власть Українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в домаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх Українських земель в єдину державу”. 11 листопада в Києві опинилася урядова делегація галичан у складі Осипа Назарука і Володимира Шухевича, яка була негайно прийнята гетьманом П. Скоропадським. Гетьман не бажав ставати у конфронтацію з Францією, яка підтримувала Польщу, і з самою Польщею. Тому його допомога була негласною, хоч досить масштабною. Однак головного галичани не досягли і корпус січових стрільців під командою Євгена Коновальця, який гетьман з радістю віддавав, залишився під Києвом, у Білій Церкві. Це була головна ударна сила в руках Українського Національного Союзу – організації українських політичних сил, утвореної для повалення влади гетьмана.
23 листопада 1918 року до Києва виїхала нова урядова делегація у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. 30 листопада вона прибула до ставки Директорії у Фастові. 1 листопада у цьому місті був укладений попередній (передвступний) договір про злуку “обох українських держав у одну державну одиницю”. Акт злуки було вирішено затвердити на Трудовому конгресі у Києві за участю представницької делегації парламентаріїв та урядовців ЗУНР. До Тернополя, який став тимчасовою столицею ЗУНР, галицька делегація поверталася на ешелоні, завантаженому зброєю, спорядженням і продовольством. Разом з делегацією до Тернополя поїхали досвідчені військовики – генерал М. Омелянович-Павленко, який мав очолити Галицьку армію, і полковник Генерального штабу Є. Мишківський.
Тим часом поляки тіснили українські війська, резиденцією парламенту і уряду ЗУНР незабаром став Станіслав. 3 січня 1919 року парламент ЗУНР ухвалив резолюцію, яка починалася з такої урочистої декларації: “Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення українського народу, проголошує торжественно з’єдинене з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку”.
16 січня галицька делегація відбула в Київ для участі в ухваленні Акта злуки...
Немає коментарів:
Дописати коментар