Прислухаємося тепер до голосу українців по цей бік Збруча – в Російській імперії. Влітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка в Каневі чотири студенти – Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик та Іван Липа заснували таємне товариство – Братство тарасівців.
Через два роки на Шевченкових роковинах у Харкові братчики обговорили реферат, в якому вперше було викладено програму українського визвольного руху. Вона стала відомою завдяки публікації реферату львівською газетою “Правда”. У цьому документі, зокрема, наголошувалося: “Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас. Бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завсіди опиниться в морі, які б перепони ні були”.
Минуло кілька років, і на зміну таємному товариству з’явилася перша на східноукраїнських землях політична партія. Революційна українська партія (РУП) була організована на початку 1900 року у Харкові Д. Антоновичем, Б. Камінським, Л. Мацієвичем і М. Русовим. Її програмним документом стала праця Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, що побачила світ теж у Львові. Написана різко й безкомпромісно, ця знаменита брошура символізувала остаточний перехід національного руху з культурницького українофільства до організованої роботи в масах, яка спрямовувалася на підготовку революції. “Українська інтелігенція, – писав автор, – стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружія, доти всі покоління українців йтимуть на війну”.
Широкий розголос в українському суспільстві по обидві сторони Збруча знайшла стаття М. Грушевського “Галичина і Україна”, надрукована в його збірнику статей “З біжучої хвилі” (грудень 1906 року). За останні 20 – 25 років, писав цей видатний вчений і політичний діяч, галицька інтелігенція звикла до думки про те, що Галичина – це своєрідний П’ємонт, тобто духовний і культурний центр української землі. Вона звикла до того, що українці в Російській імперії заздрили конституційним свободам, які сприяли розбудові в Австрійській імперії української національної культури. Але революція 1905 року принесла деякі конституційні свободи і в підросійську Україну. Це спричинило, як помітив М. Грушевський, тенденцію до відокремлення, а не до дальшого зближення з Галичиною. “Українці мусять, – писав він, – всю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття, і з ним – почуття національної спільності, солідарності у ріжних частин українського народу, та сконцентрувати, можливо, систематично і планово, національні сили тих ріжних частин на спільній національній роботі”.
Прогнозуючи подальші події, Михайло Грушевський з тривогою підкреслював: “Досі Галичина йшла, а Україна стояла або йшла за Галичиною. Тепер Україна піде своєю відмінною дорогою, і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим кроком, коли не подбати про зближення їх доріг. І коли б так кожда пішла своєю дорогою, не дбаючи про се зближення, то за яких 20 – 30 літ ми мали б перед собою дві національності на одній етнографічній основі, подібно як серби й хорвати, дві частини одного сербського племені, політичним, культурним, релігійним обставинам дали себе розвести до повного відчуження”.
Перспектива справді жахлива, як показали події після розпаду Югославії, тобто майже через століття після написання цих рядків. На щастя, вона не була реалізована в Україні. І тут найбільш істотною виявилася заслуга самого Михайла Сергійовича Грушевського. Він створив концепцію української історії, в якій українцям пропонувалося бачення минулого й майбутнього єдиної нації. Не менш важливим було й те, що великий історик виступив проти ідеї “тисячолітньої російської державності” та існування єдиної “російської” нації в часи Київської Русі. Тоді не було українців, як не було англійців, французів або німців. Але в ті часи існували етнічні спільності, від яких пішли сучасні англійці, французи, німці і українці. Грушевський дав українцям право власності на свій родовід.
Перспектива заміни самодержавства конституційною монархією, яка здавалася зовсім близькою в перші місяці революції в Росії, захоплювала й Івана Франка. У статті “Одвертий лист до галицької української молодіжі”, яку опублікував “Літературно-науковий вістник” у квітні 1905 року, він закликав своїх читачів відчувати себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. “Перед українською інтелігенцією, – підкреслював він, – відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім поданий на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культур цих набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися”.
Немає коментарів:
Дописати коментар