Акт злуки продемонстрував згуртованість нації, досягнуту в наполегливій боротьбі українських політичних сил різного спрямування. Щоб належним чином оцінити історичну подію 22 січня 1919 року, треба заглибитися в досить віддалене минуле – до Весни народів. Так в європейській історичній літературі прийнято називати революцію 1848 – 1849 рр.
У червні 1848 року в Празі зібрався з’їзд представників від усіх слов’янських областей Австрійської імперії. Його учасники поділилися на три секції – чеськословацьку, південнослов’янську і польсько-русинську. Русинські делегати відмовилися ідентифікувати себе з польською нацією і стали добиватися визнання їх представниками окремого слов’янського народу. Вони оприлюднили на з’їзді маніфест утвореної в травні 1848 року у Львові Головної руської Ради – органу для оборони прав русинів Галичини, Буковини і Закарпаття. В маніфесті підкреслювалося, що етнічна територія русинського народу не обмежується кордонами Австрійської імперії, а простягається на весь південний регіон Європейської Росії аж до Дону.
Правонаступником Головної Руської Ради стала Народна рада, утворена галицькими народовцями на чолі з Юліаном Романчуком у жовтні 1885 року у Львові. 24 березня 1892 року відбулися збори мужів довір’я Народної ради, які прийняли її основний програмний документ. 27 грудня того ж року на загальних зборах цієї політичної сили програма була затверджена. Вона починалася з преамбули такого змісту: “Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти міліонового, маючого за собою тисячолітню минувшість історичну, – народу, що утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікається прав самостійного народу”.
Населення української Галичини потрапило у ХІV ст. до Польського королівства, а після загибелі Речі Посполитої опинилося у складі Австрійської імперії.
Національне відродження, яке внаслідок революції 1848 – 1849 рр. охопило величезний регіон Центрально-Східної Європи, не оминуло й українських земель. Як бачимо, усвідомлювати свою окремішність від сусідніх народів галицьким українцям допомагала історична пам’ять, що сягала часів Київської Русі.
Суспільне життя в його партійно-політичних формах розвинулося спочатку на українських землях Австрійської імперії. Перша національна організація партійного типу була утворена Іваном Франком у Львові в 1890 році – Русько-українська радикальна партія. Серед українських радикалів вагому роль відігравав Юліан Бачинський, перу якого належала книга “Україна іrredenta” (“Україна незалежна”). В ній уперше була сформульована теза про можливість і необхідність боротьби за незалежну Україну. Ю. Бачинський розглядав Україну як цілісне поняття – в кордонах Австрійської і Російської імперій.
На основі Народної ради в грудні 1899 року виникла у Львові найбільша на західноукраїнських землях національно-демократична партія. До неї увійшла основна частина народовців з Ю. Романчуком на чолі, а також група колишніх радикалів, у тому числі І. Франко. Після переїзду в Австро-Угорщину до націонал-демократів приєднався і Михайло Грушевський.
Формулюючи свою політичну мету, ця партія взяла найвищу планку: здобуття незалежності і соборності українських земель. Перший абзац її програми звучав так: “Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами: культурними, економічними і політичними”.
На схилі XІX ст. ця мета здавалася геть фантастичною. Та вона була все-таки поставлена. Будучи поставленою, вона налякала діячів українського руху, які дотримувалися поміркованих поглядів. Між ними, людьми переважно зрілого віку, і радикалами, які були представлені в основному молоддю, розгорнулася полеміка. Спочатку вона набула форми дискусії між “реалістами” з газети “Буковина” (Чернівці) та “ідеалістами” зі щоденної газети “Діло” (Львів). У липні 1900 року дискусія була продовжена на віче академічної молоді, скликаному з ініціативи Володимира Старосольського у Львові. Віче прийняло заклик, в якому була висловлена упевненість у тому, що на початку ХХ ст. справа самостійної і соборної України перейде зі сфери мрій у сферу життя і боротьби. У проголошеному на віче рефераті 25-річного Лонгина Цегельського пролунав заклик “сотворити свій власний державний організм, свою власну, независиму, самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом”4. Реферат закінчувався оптимістично й водночас жертовно: “Ми віримо, що встане Україна, як не на наших очах, так на наших кістках! Ми віримо в її воскресенє – а коли б не мали в се вірити, так ліпше нам і не жити! Бо без України нема нам життя!”.
Це був голос покоління, яке взяло на себе весь тягар Української революції 1917 – 1918 рр. Це був голос покоління, яке проголосило Акт злуки 22 січня 1919 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар