Проголошення Злуки українських народних республік було призначене на неділю, 19 січня – свято Водохрещення. Але урочисте відкриття вищого законодавчого органу УНР – Трудового конгресу, на якому мав бути затверджений Акт злуки, запізнювалося. Залізниці працювали з перебоями, і не всі делегати змогли з’їхатися в столицю УНР у призначений час. Директорія УНР вирішила перенести церемонію на середу, 22 січня.
Дата була обрана з певним значенням: в цей день рік тому Центральна Рада оприлюднила Четвертий Універсал. Незабаром, 24 січня 1919 року, Рада народних міністрів прийняла закон про встановлення святкування 22 січня як Дня проголошення самостійності України.
На Володимирській вулиці біля Софійського майдану була споруджена тріумфальна брама, уквітчана синіми і жовтими стрічками. Браму прикрашали герби історичних українських земель. Середину майдану і вхід до Софійського собору оточила збройна охорона, яка пропускала тільки вищих урядовців, представників дипломатичного корпусу і численні делегації з усієї України. Вздовж вулиць, що виходили на майдан, стояли учні київських гімназій у святковому вбранні. Кияни знали, що церемонія призначена на полудень, але з ранку поспішали зайняти кращі місця. На площі та прилеглих вулицях зібралося десятки тисяч жителів міста та приїжджих.
Численна делегація Західноукраїнської Народної Республіки, більша частина якої розмістилася в “Гранд-отелі” на Хрещатику, прибула автомобілями на площу перед 12-ю годиною. Після цього розкрилася брама Софійського собору і вийшло духовенство на чолі з катеринославським архієпископом Агапітом і черкаським єпископом Назарієм. До них приєдналися члени Директорії УНР – В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець. Духовні і світські представники обох народних республік зайняли місця біля входу до Софійського собору. Прозвучала мелодія національного гімну.
Урочиста церемонія розпочалася рівно о 12-й. Керівник секретаріату зовнішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський зачитав Грамоту-ухвалу Української Національної Ради, в якій висловлювався намір об’єднати обидві республіки. Після цього член делегації ЗУНР Ярослав Олесницький повторив текст грамоти французькою мовою для представників дипломатичного корпусу.
З документом-відповіддю виступив член-секретар Директорії проф. Федір Швець. Це був Універсал Директорії Української Народної Ремпубліки, в якому зазначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Віднині Український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро і щастя робочого народу”.
Під овацію присутніх Ф. Швець передав документ Л. Цегельському. Після цього тексти грамоти-ухвали Української Національної Ради ЗУНР і Універсалу Директорії УНР були зачитані оповісниками в чотирьох кутках майдану і прилеглих до них вулиць. Церемонію завершив молебень.
Наступного дня в приміщенні Оперного театру на Володимирській зібралися близько 400 членів Трудового конгресу, які встигли прибути до Києва. Голова делегації УНРади Левко Бачинський дав згоду на те, щоб представники західноукраїнських земель взяли участь у роботі Конгресу. На першому же пленарному засіданні був розглянутий і затверджений Акт злуки. Відтепер ЗУНР дістала нову офіційну назву – Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).
Немає коментарів:
Дописати коментар