Головні політичні уроки Злуки. Сьогодні вони надзвичайно актуальні.
Урок перший.
Акт злуки наочно показав безсилість спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них, імперіалістичним цілям. Від 1914 року, коли Росія і Австро-Угорщина зійшлися між собою у смертельному герці, мобілізовані в імперські війська українці змушені були воювати між собою. Однак імперіалістична війна не посіяла розбрату між ними. Більше того, саме війна надала їм історичний шанс для возз’єднання, тому що знищила обидві імперії. Цим шансом українці негайно скористалися, проголосивши свої народні республіки.
Коли ми тут кажемо українці, кого маємо на увазі у першу чергу? Безсумнівно, політичну еліту, бо вона приймала рішення. Але у першу чергу – народ, який підніс свою голову в революційній ситуації і змусив еліту діяти так, як цього вимагали національні інтереси.
Представники галицьких політичних сил, які приймали рішення, були людьми здебільшого консервативного спрямування. К. Левицький, Ю. Бачинський, В. Стефаник, Л. Цегельський та інші були прихильниками гетьмана П. Скоропадського і не приховували цього. Вони не сприймали позиції керівників Центральної Ради у сфері державотворення, в соціальній і в ідеологічній сферах. Надто різною була політична і соціально-економічна ситуація в обох імперіях під час формування політичних сил.
Українська Національна Рада була створена як вищий тимчасовий законодавчий орган влади 18 жовтня 1918 року. Тут політичні діячі Галичини не гаяли часу даремно. Однак тільки 13 листопада, тобто майже через місяць, було прийнято рішення УНРади, згідно з яким за новоутвореною Українською державою закріплювалася назва – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Ця назва відповідала назві створеної Центральною Радою Української Народної Республіки.
Треба віддати належне діячам УНРади, серед яких не було соціалістів. Вони оголосили своє рішення про возз’єднання з Великою Україною ще 10 листопада 1918 року, коли було не ясно, з ким треба возз’єднуватися – з Українською Державою П. Скоропадського чи з Українською Народною Республікою В. Винниченка. У своїх мемуарах “Відродження нації” Володимир Винниченко пише про це так: “Не маючи великої певності удержати своїми силами владу в Галичині, а крім того піддаючись натискові широких народних мас, що прагнули повного об’єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об’єднання двох Республік в одну українську державу”16. Саме так: “піддаючись натискові широких народних мас”. Національні, а не корпоративні інтереси діячі УНРади ставили на перший план. Моральність політичного чину багато важила для них.
Урок другий.
Акт злуки відбувався у неймовірно складній для українського народу міжнародній ситуації. Закінчилася світова війна, в Європі панувала сторона, яка здобула в цій війні перемогу – Антанта. У континентальній Європі Антанту представляла в першу чергу Франція. Діючи згідно зі своїми національними інтересами, Франція прагнула зміцнити на східних кордонах Німеччини дружні собі держави, щоб мати союзників на майбутнє. Необхідність для кайзерівської армії воювати на два фронти у війні 1914 – 1918 рр. врятувала Францію і згубила Німеччину. Тому Франція підтримувала Польщу (зокрема в її війні з Західноукраїнською Народною Республікою) і білогвардійську Росію (зокрема у війні генерала А. Денікіна проти Армії УНР). Обидві народні республіки, які постали в Україні, були ворожими для Антанти. Антанта підтримувала “своїх”, а “своїми” були ті, хто претендував на українські землі.
Треба віддати належне Директорії УНР, яка не побоялася зіпсувати налагоджені з величезними труднощами відносини з союзниками, ідучи на об’єднання з ЗУНР. Гетьман П. Скоропадський надавав військову, фінансову і продовольчу допомогу галичанам у таємній формі. Українські політичні діячі не оглядалися на несприятливу міжнародну ситуацію, коли приймали Акт злуки. Вони діяли згідно з національними інтересами.
Урок третій.
Акт злуки залишився декларацією, але в цій декларації була ясно виражена воля багатомільйонного народу. Тому у політичних комбінаціях наступного часу цей вагомий чинник завжди брався до уваги діючими особами міжнародної політики.
Як відомо, Друга світова війна 1939 – 1945 рр. почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу. Напад став можливим після укладення пакту Ріббентропа – Молотова 23 серпня 1939 року. Коли стало ясно, що демократичні країни Заходу не подарують Гітлеру нападу на Польщу, як це вони зробили у трьох попередніх випадках (окупація Рурського басейну, Австрії і Чехії), Сталін власною волею змінив умови пакту 13 серпня 1939 року про поділ сфер впливу в Центрально-Східній Європі. Він відмовився від запропонованих йому Гітлером польських етнічних земель до лінії Вісли, хоч і прихопив у компенсацію Литву, яка перебувала у німецькій сфері впливу. Ця географічна комбінація в умовах війни з Великою Британією і Францією, що почалася після нападу Гітлера на Польщу, дала можливість СРСР виступити в ролі захисника українців та білорусів від агресії й одночасно – ініціатора возз’єднання західноукраїнських і західнобілоруських земель з відповідними республіками Радянського Союзу.
Напад гітлерівських військ на СРСР 22 червня 1941 року змусив Сталіна шукати підтримки у Великої Британії та її союзників, серед яких одним із перших була Польща. Тому він установив дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом в Лондоні, а відтак — офіційно заявив про недійсність радянсько-німецьких договорів 1939 року, які стерли Польську державу з географічної карти. Ця очевидна обставина ніколи не підкреслювалася із зрозумілих причин в радянських підручниках з історії, хоча й замовчувати її було нелегко.
Вклад українського народу у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками змусив Об’єднані Нації рахуватися з його інтересами. Радянська Україна дістала моральне право на возз’єднання своїх земель. З цієї події було зняте тавро пакту Ріббентропа – Молотова. Новий західний кордон Радянського Союзу на ділянці з Україною і Білорусією став невід’ємною частиною післявоєнного устрою в Європі, підтвердженою Гельсінськими угодами 1975 року.
Отже, Україна змогла об’єднати свої етнічні землі, коли пройшла через вогонь двох світових воєн. Ціною такого об’єднання стали мільйони втрачених у війнах життів.
Не треба забувати й про додаткову ціну радянізації західних областей України: півмільйона репресованих за період 1944 – 1955 рр.
Урок четвертий.
Перетворення оголошеного М. Горбачовим курсу на перебудову в неконтрольований владою революційний процес значною мірою стимулювалося політикою гласності. Гласність дала народу можливість зрозуміти справжню картину свого недавнього минулого.
У січні 1989 року 70-річчя Акта злуки пройшло в Україні непоміченим. Своєї історії народ тоді ще не знав. Однак буквально через рік, 21 січня 1990 року сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Київ-Львів і в точно визначений час взялися за руки. У цьому живому ланцюзі серця людей билися в унісон, так, як співав популярний тоді бард Булат Окуджава. Люди фізично відчули себе єдиною нацією. У цей знаменний день мільйони громадян України вперше дізналися про ретельно замовчуваний факт возз’єднання українських земель, який мав місце за 20 років до укладення пакту Ріббентропа – Молотова.
Урок п’ятий.
Цей урок ми проходимо зараз. Ми вчимося толерантності, взаємоповазі, умінню укладати угоди, які не порушуватимуться, умінню чути свого опонента і рахуватися з його інтересами. А головне – ми вчимося ставити на перше місце у політичній боротьбі національні інтереси. Чи навчимося? Думаю, що навчимося, бо ми ж – єдина нація!
Немає коментарів:
Дописати коментар