Юрій Кульчицький – герой Відня.

Українські підручники для вищих навчальних закладів, що вийшли у роки незалежності, дуже поверхнево та скупо подають події віденської відсічі, зокрема участь у цій битві українського козацтва, не кажучи вже про роль знаного у Відні Юрія-Франца Кульчицького, якому за подвиг під Віднем було надано титул графа. То, що ж вже говорити про польських, словацьких, німецьких, чеських чи австрійських істориків, які у своїх дослідженнях тих подій майже не згадують про участь українських козаків з Наддніпрянщини та лицарів Галичини у битві за християнську Європу. Про те, що ця участь не була другорядною, яскравим свідченням слугують листи польського короля Яна ІІІ Собєського, у яких він дає найвищу оцінку українському воїнству. До того ж польський король

у них описує прояви глибокої особистої симпатії до бойових дій українського козацтва за європейську свободу у процесі боротьби з турками під Віднем у 1683 році та поза межами австрійської столиці й самої Австрії.

То що ж відбулося у серпні-вересні 1683 року в околицях Відня та і в самій австрійській столиці? То був час, що чимось асоціюється із страшною навалою азійського монголо-татарського світу на Європу і європейську цивілізацію у XІІІ столітті. Тоді особливо постраждав Київ, столиця Київської Русі, та практично більшість міст Галицько-Волинського князівства. Так само наприкінці XVII століття Османська імперія вирішила остаточно поглинути Європу і підпорядкувати собі всі матеріальні і духовні багатства, насильно нав’язати європейським народам іслам. Але цій експансії проти європейського світу, крім імператорів і королів, успішно протистояв Ватикан, в числі інших і так званий папський корпус. Відомий україніст та знаний український історик у США Іван Волчко-Кульчицький у своїй монографії “Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів” стверджує, що Ватиканський престол став на чолі всеєвропейського спротиву Османській імперії. Можливо, нині це краще було б виразити словосполученням “всеєвропейського опору” або ж на французький манер “всеєвропейського резистансу”, вираз, що вперше був вжитий у французькій мові етнічним українцем Левицьким в роки Другої Світової війни і, таким чином, слугував і слугує нині цей “резитанс” у справі збагаченні французької лексики. “Щоб протидіяти насильній експансії ісламу в Європі, Папа римський щедро фінансував боротьбу проти Османської імперії. Ще 1673 року Польща отримала від Ватикану 43 тисячі талярів на війну із Портою. Ватикан на самому початку понтифікату блаженного Інокентія ХІ (1676-1689) мав чітке і правильне уявлення і про Україну, її етнічний склад та її політичні змагання. 1678 року в Римі було надруковано географічну карту східних земель Європи, на якій етнографічна територія України позначена точною назвою “Україна, або земля Козаків”.

Іван Волчко-Кульчицький у названій монографії також подає хронологічну таблицю історії села Кульчиці і родин Кульчицьких, у якій на основі архівних документів та спогадів старожилів зазначається: “Жмайло, Сулима, Бут (Павлюк) поряд з Конашевичем-Сагайдачним і Юрієм Кульчицьким – всі вони вихідці із села Кульчиців, що біля міста Самбора на Львіщині.

Якщо конкретно мовити про Австрію та її столицю Відень, що чи не першою в Центральній Європі, якщо не враховувати вже раніше завойовані Болгарію і Угорщину, відчула жах перед тією турецькою навалою. Звичайно, Австрія розраховувала переважно на допомогу Карла Герцога Лотарингського та на 40-тисячне військо Яна Собєського, у складі якого насправді було 9 тисяч українського лицарства із Галичини і Волині, щонайменше 12 тисяч запорожців під командуванням кошового С. Гоголя, 10 тисяч поляків і 1 тисяча литовців. Таким чином, основну частину складу армії – дві третини – становили українці.

Тоді про авторитет українського козацтва в Європі ходили легенди. У липні 1683 року Ватикан надсилає 100 тисяч флоринів, з яких 50 тисяч було виділено для козацького походу на Крим. Цей похід мав відволікти силу й увагу татар від Угорщини та Австрії. Тоді ж польський король Ян ІІІ Собєський призначив 60 тисяч флоринів на боротьбу проти татар Україні. Цікаво звучить і таке донесення папського нунція до Риму від 8 вересня 1683 року: “Збираються щоразу нові козаки, яких швидко відсилається до королівського обозу, уповаючи, що це найкраща піхота, котру можна найти проти турків”.

У польській історіографії існує широко знане листування Яна ІІІ Собєського з його дружиною Марією, що була француженкою. Майбутня королева прибула до Польщі, коли їй було чотири роки. Згодом, повернувшись до Франції, здобула там ґрунтовну освіту, а вдруге опинившись у Польщі, перебувала при дворі короля Яна Казиміра. Перше заміжжя за Яном Замойським було нещасливе. Після смерті останнього, наперекір усім релігійним постулатам та народним традиціям, через три місяці після смерті свого першого чоловіка Марія вийшла заміж за Яна ІІІ Собєського.

Тож польський король Ян ІІІ Собєський, очолюючи польсько-австрійські та козацькі війська під Віднем, постійно інформував свою дружину Марію-Марисєньку про свої військові клопоти в поході. В одному із листів він пише: “Я вже не дбаю ні про кого, лише про самих козаків, за ними не раз протягом дня зітхаю…, бо без інших воїнів можна обійтися”. Про той звитяжний час українських козаків на полях битв по всій Європі цікаво розповідає сучасний український письменник Сергій Плачинда в одній із своїх останніх книг “Козаки в Дюнкерку: Історичні фрески” – (Київ: Діокор, 2003). В розділі книжки письменник розкриває одну із незвичайно звитяжних сторінок європейської і світової слави українських козаків на чолі з улюбленим отаманом Іваном Сірком. “1661 року Прем’єр-міністр Франції кардинал Джуліо Мазаріні попросив українських козаків взяти штурмом фортецю Дюнкерк, якою протягом 10 років не могли оволодіти французькі війська. Іван Сірко вирішив згодитися і показати Європі, що таке українська козацька шабля і лицарська звитяга. Іван Сірко у цій битві розкрив свій геніальний військовий талант полководця. Переправившись Балтійським морем до берегів Франції, козаки захопили в полон швидкохідні піратські бриги (піратами виявилися іспанці, які перетворили Дюнкерк у неприступну фортецю). Козаки переодяглися в одяг іспанських вояків і на цих бригах, знаючи пароль, пропливли сторожову башту повз дула гармат, які могли, в разі розкриття військових хитрощів Івана Сірка, вщент розтрощити бриги з перевдягненими козаками на борту. Цього, на щастя козаків, не сталося. В інтересах швидкої перемоги над супротивником було використано і приплив моря. З бойовим гуком “Слава!” запорожці завдали нищівної поразки іспанцям, багатьох полонили, захопили всі стратегічні пункти Дюнкерка і підняли над ним прапор перемоги. Блискавичній і переможній військовій операції взяло участь близько 1500 козаків. А 30-тисячна французька армія не могла взяти Дюнкерк штурмом. Взяття Дюнкерка запорозькими козаками на очах всієї Європи, та ще й з мінімальними втратами, – це був тріумф української зброї, воєнної звитяги українського воїнства і таланту полководця Івана Сірка”.

Як розвивалися події під Віднем? “У кінці серпня, – як стверджує у цитованій книжці І. Волчко-Кульчицький, – польське військо прибуло під Тулен, де зібралися армії: – австрійська (18 тис.), баварська (10,5 тис.), франконська (9,5 тис.), саксонська (9 тис.). 2 вересня 1683 року на військовій раді полководців союзних військ, згідно з договором між Австрією та Польщею, головнокомандувачем було обрано Яна Собєського і затверджено його план військової операції. 8 вересня 74-тисячна армія здійснила дуже важливу переправу через Дунай і швидким маршем почала наближатися до Відня. 10 вересня до Відня прибули головні козацькі сили під командуванням кошового С. Гоголя. Після загибелі кошового Гоголя, командування козацьким військом здійснював білоцерківський полковник Семен Палій (справжнє прізвище Гурко).

На світанку 12 вересня 1683 року 30-тисячне військо яничарів розпочало штурм Відня, а 90-тисячна армія турків виступила проти військ союзників Яна Собєського. На табір турецьких військ Кара Мустафи також рушив Ян Собєський. Турки повністю домінуючи під Віднем, навіть не підготували оборонних окопів. Безпеку великого візира Кара Мустафи забезпечував 30-тисячний загін яничарів. Розпочалася битва. Першою покинула поле бою, як це було в практиці татар ще в часи Гетьмана України Богдана Хмельницького, 40-тисячна татарська орда. Візир Кара Мустафа так поспішно втік із табору, що навіть полишив бунчуки і зелене знамено пророка, вручене йому султаном в Белграді.

Отже 12 вересня 1683 року столиця Австрії Відень була звільнена, завершилась кількамісячна облога міста, яке було на грані упадку. Уже 15 вересня до Відня повернувся австрійський імператор Леопольд.

Ватиканський Рим визнав перемогу над Османською імперією під Віднем як тріумф католицизму, котрий був представлений тими державами, які підпорядковувалися священному авторитетові Папи Римського.

Історії після Відня ще відомі визначні перемоги над турками під Парканами, де лише дивом врятувався Ян Собєський від смерті, у цьому ж ряду і капітуляція фортеці Гран і особливо здобуття фортеці Щетин, що склала зброю після трьохгодинного штурму українських козацьких полків під командуванням полковників Палія, Булиги та Іскри.

Про ці події український письменник і краєзнавець Іван Филипчак (1871-1945) у своїй книжці “Кульчицький – герой Відня” (Дрогобич, 1933) наводить цитати листів Яна Собєського до дружини: “Я з моїми козаками три милі за Віднем недалеко Прешбурга…(колишня назва Братислави, що звучала словацькою Прешпорок). Вся моя старшина розхворілася на дизентерію і пропасницю…, дорога завалена трупами, не можу зі своїми козаками, які тримаються знаменито, вийти раз з того смороду від трупів… Як дальше вести війну – не знаю…, бо цісарські і німецькі війська ще не рушили з Відня… там радять без нас…Якби я знав, що я тут більше не потрібний, пішов би я куди-небудь урвати дещо на власну руку… Князь Карло буває у мене днем і нічю… на Угорищині найшли ми досить паші для коней і поживи для війська, але що з того, коли половина війська хорує на дизентерію і угорську пропасницю… слабість ця починає добиратися і до моїх козаків – які тепер не хотять повисуватися польським гетьманам, а хотять зістати під моєю верховною командою…”

Про тогочасні події свідчить іще одна цитата, що її взято письменником із архівних матеріалів: “Козаки гнали турків аж на Угорщину. По дорозі на власних плечах видержувати різні бої. Вони понесли великі втрати, заслоняючи союзні війська, які задержувалися задовго при багатій турецькій добичі… Про козаків ніхто не журився. Вони мусили про все самі промишляти, тоді як союзні війська остали ззаду і обловлювались воєнною добичею”.

Але що ж передувало в оточеному турками Відні вже згадуваним подіям про обрання польського короля головнокомандувачем? Ось, що мовить про це Іван Волчко-Кульчицький у своїй книжці:

“Оточені віденці намагалися довідатися, чи підходить їм очікувана допомога. Але всі, кого посилали у розвідку, не поверталися назад, бо потрапляли до рук противника. А становище обложений дедалі ставало критичнішим. Місяць жорстокої облоги столиці робив свою чорну справу – почалася дизентерія, недоїдання вкрай виснажувало сили оборонців.

Юрій Кульчицький вирішив пробратися через турецький табір. Як розвідник-доброволець він пішов до віденського посадника Лібенберга, щоб сказати йому про знання турецької мови і готовність добратися до князя Карла Лотаринського з проханням прискорити надання допомоги. Ще наш земляк не здійснив свого подвигу, а вже в столиці дивилися на нього як на безстрашного лицаря-рятівника. Цісарський таємний радник граф Каплієр видає Кульчицькому потрібні документи і листи, які треба було вручити князеві Карлу. В листах наголошується про надзвичайно важку ситуацію в обложеному місті.

У небезпечну дорогу вирушили переодягнений в одяг турецького купця Юрій Кульчицький і сербський купець Юрій Михайлович, який перед цим був на службі у Дж. Батт. Казанови, цісарського резидента при Високій Порті, – переодягнений на слугу Юрія, як і Кульчицький добре знав не тільки турецьку мову, але і турецькі звичаї.

Уночі 13 серпня, між 20 і 23 годинами, вони вийшли з Відня. Розвідників супроводив аж до міських палісад граф Штаренберг. Пройшовши Верінгерштрасе, біля нового шпиталю вони опинилися в межі турецьких наметів. Сильна злива змусила їх перечекати аж до ранку. Вранці, щоб ввести в оману турецьку сторожу, Кульчицький з товаришем пішли, не поспішаючи, через саму середину ворожого табору. Кульчицький ішов, наспівуючи якусь турецьку пісеньку.

Турецький старшина (ага), побачивши змоклих мандрівників, запросив до свого шатра обсохнути і випити по філіжанці гарячої кави. Одному Богові відомо, як поводили себе наші герої під час цього кавопиття. Адже досить було одного необережного слова, навіть нетрадиційного жесту, як все могло б закінчитися трагічно.

На розпитування аги, куди вони ідуть, друзі відповіли: за виноградом. Переконаний, що це його одноплемінники, ага, зі східною люб’язністю, випровадив їх із шатра і навіть порадив, як треба йти і де можна чекати небезпеки.

Наближаючись до Йозефсберга вони раптом запримітили перед собою турецьку засідку. Тому повернули у інший напрям. Біля Штаммерсдорфа, наблизившись до Дунаю, який треба було переплисти, обидва сміливці мало не загинули від австрійських куль: їх прийняли за турків. Австрійці поставилися до “турків” з недовірою, аж поки війт з Нусдорфа не прочитав листи і тільки тоді допоміг їм зустрітися з князем Лотарингським. 40-річний князь, трохи згорблений, з подзьобаним віспою обличчям та орлиним носом, у простому без прикрас одязі вразив розвідників своєю простотою і добротою… Князь запевнив, що “такого важливого міста не віддасть на поталу ворогам”. Потім він попросив сміливців ще раз пробратися через турецький табір, щоб передати Штаренбергу листа з важливими відомостями.

…17 серпня біля 4 години ранку Юрій Кульчицький і Юрій Михайлович повернулися до Відня й передали графові лист і важливу інструкцію про систему зв’язку обложеного Відня. Сміливці, яких віденці зустріли з великим піднесенням та радістю, розповідали, що Ян Собєський і козацькі полки ідуть на допомогу Відню, а військо Карла готове добою. Віденці співали, танцювали, веселилися так, що це зауважили у турецькому таборі. Турки не могли збагнути, чому так радіють обложені, адже їхня доля вже була вирішена, – так розповідав віденцям перебіжчик-серб з турецького війська”.

За свої неодноразові розвідувальні походи через ворожі бойові порядки Юрій Кульчицький отримав титул графа та був удостоєний віденського громадянства, його подвиг відзначено пам’ятною срібною медаллю. Імператор Леопольд дозволив Юрієві Кульчицькому відкрити кав’ярню у Відні того ж 1683 року. Про свої бойові розвідувальні походи він написав німецькою мовою спогади під назвою: “Розповідь очевидця, який у турецькому одязі перейшов через ворожий табір і, повернувшись назад, першим приніс звістку”. Прославлений український герой Відня – Юрій Кульчицький помер 19 лютого 1692 року. Його поховано на цвинтарі у Відні біля Собору святого Стефана.

1862 року у Відні перейменували бічну вулицю від Фаворітенштрассе на вулицю Юрія Кульчицького – Кульчицькі-гассе. 12 вересня 1885 року відбулося урочисте відкриття і освячення пам’ятника Юрієві Кульчицькому. На його честь написані оди і вірші, а геніальний Йоган С. Бах написав музичний твір – кантату. На будинку де була кав’ярня, встановлено меморіальну дошку і бронзову статую Юрія Кульчицького – героя Відня.