Мова твоєї держави її минуле і майбутнє

Нині на землі біля трьох тисяч живих мов. Живою є мова, якою як рідною, тобто такою, яка пов'язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їх духовними надбаннями та засвоюється в дитинстві від батьків, користуються члени якогось суспільства. Так, для сучасних людей живою мовою є мова українська, угорська, чеська, польська, англійська, німецька тощо. Величезна кількість мов є мертвими, тобто ними як універсальними засобами спілкування, мислення й нагромадження досвіду ніхто не користується. Такі мови в кращому разі використовуються зі спеціальною метою в якихось окремих ділянках людської діяльності. Так, мертва латинська мова використовується народами Європи в медицині, а мертва старослов'янська є мовою деяких відгалужень православної церкви. Мови живі і мертві становлять групу етнічних мов.

Поряд з ними існують допоміжні мови, які переважно використовуються для спілкування представників різних народів. За широтою виконуваних функцій вони поділяються на мови міжнаціонального спілкування та міжнародні мови. У ролі допоміжних можуть використовуватись етнічні мови та мови штучні ( тобто створенні зі спеціальною метою окремою людиною чи невеликою групою людей). Як допоміжна використовується, наприклад, аварська мова, якою спілкуються представники народів Дагестану, грузинська, бо саме цією мовою спілкуються грузини, осетини, абхазці, вірмени, тобто представники тих народів, що населяють Грузію. В ролі допоміжної може використовуватись й украї-нська мова для спілкування між представниками тих народів, що проживають в Україні. Найпопулярнішою допоміжною штучною мовою є есперанто. Статус допоміжної мови завжди визна-чається якимись позамовними чинниками ;' політичними, військовими, кількісними. Так, російська мова одержала статус допоміжної, такої, що використовується при спілкуванні представників народів, що входили у радянську імперію.

Із живих на сьогодні майже трьох тисяч мов абсолютна більшість уживається лише в усному варіанті, і тільки біля трьохсот є письменними. Письменною є й українська мова. Офіційно прийнято вважати, що писемність на Русь-Україну прийшла разом з її хрещенням князем Володимиром у 988 році зі слов'янського півдня. Однак сьогодні є всі підстави вважати, що писемність у нашій країні існувала задовго до цієї події. Хоч правдою є й те, що вона, ця писемність, не повністю відповідала звуковим особливостям тодішньої русько-української мови, а тому мусила поступитися значно досконалішій писемності, створеній у Болгарії десь у IX столітті, та яку ми називаємо кирилицею, хоч насправді вона Кирилом не створена Ця писемність використовувалася спочатку при перекладі свя-щенних книг з грецької на один з діалектів староболгарської мови, який з часом трансформувався на літературно-писемну мову, знану в історії під назвою старослов'янської чи церковнослов'янської. На Україні ця мова поступово, але неухильно зазнавала впливу живомовної стихії, що зумовило її зближення з старою українською літературно-письменною мовою, особливо в галузі фонетики. З цих трьохсот письменних мов лише біля двохсот обслуговують народи чисельністю більше мільйона чоловік. Ось декілька прикладів про кількість людей, що говорять тією чи іншою мовою. Так китайською говорить понад 1 млрд. чол., англійською понад 400 млн. чол., російською понад 270 млн. чол., іспанською і гіндустані (одна із багатьох мов Індії) понад 250 млн. чол. кожною, японською і німецькою понад 150 млн. чол., арабською понад 150 млн. чол., португальською біля 150 млн. чол., французькою понад 100 млн, чол.. українською понад 42 млн. чол., польською понад З8 млн. чол. Треба тільки мати на увазі, що кількість мовців, які говорять повною мовою, і кількість людей повної національності не збігається. Це особливо стосується англійської, португальської та російської мови. Так, останньою крім власне росіян говорять мільйони манкуртових "інородців" і тих, хто використовує цю мову як допоміжну.

Для того, щоб якось розібратись в мовному морі, в ньому необхідно навести певний порядок. Тому мови світу певним чином класифікують. На сьогодні с кілька класифікацій мов за певними ознаками. Мови можна класифікувати за характером наголосу, за морфологічною будовою, за кількістю голосних і приголосних, особливості використання яких у мовленні впливають на її милозвучність (варто зазначити, що видатний український поет Володимир Самійленко середньо наддніпрянський діалект української мови за мелодійністю ставив у один ряд з тосканським діалектом італійської мови, яка вважається еталоном мелодійності. Поряд з названими існує й т. зв. генеалогічна (розвідна) класифікація, яка групує мови за спільністю походження та за ступенем спорідненості. Спорідненими вважаються мови, які, викинувши зі спільного джерела (із сукупності близькоспоріднених діалектів), мають давні спільні корені, суфікси, префікси та регулярні фонетичні відповідності. Оскільки ступінь спорідненості між мовами може бути неоднаковим, то на його позначення введено терміни сім'я, група, підгрупа споріднених мов. Сім'я - це вся сукупність мов даної спорідненості (напр.: індоєвропейська сім'я мов). Всередині сім'ї мови за ступенем спорідненості поділяються на групи, а іноді й на підгрупи. Так, у межах індоєвропейської сім'ї виділяється індійська, іранська, кельтська, романська, германська, слов'янська групи мов. Остання ділиться на східну (українська, білоруська й російська мови), західну (чеська, словацька, польська, кашубська, серболужицька живі мови та мертві поморські діалекти полабська мова) і південну (болгарсько-македонська, сербохорватська словінська живі мови та мертва старославянська) підгрупи мов.

Сучасна українська загальнонародна мова за ступенем споріднення найближча до білоруської мови Це пояснюється насамперед тим, що в формуванні цих двох мов брали участь, крім інших, діалекти одних і тих же племінних союзів дреговичів і частково бужани (волиняни), а також і тим, що, починаючи з XIV ст. значна частина українських земель і фактично всі білоруські входили до складу Литовської держави, державною мовою якої була стара книжна українсько-білоруська чи білорусько-українська мова. У той же час між територією України і територіями, на яких формувався російський народ, пролягала досить широка смуга майже незаселених земель, колонізація яких здійснювалася лише після встановлення воєнно-політичного союзу України з Московією 1654 р., які в залежності від способу колонізації одержали назву Слобідська Україна. Коли ж йдеться про ступінь спорідненості сучасної української мови з сучасною російською , то він майже такий, як між українською і польською мовами.

Початки формування протоукраїнської мови слід віднести до кінця VI ст.н.е., тобто до часу виникнення дублінського об'єднання племінних союзів, у яке входили бужани (волиняни), деревляни, поляни, частково дреговичі. Людність цього племінного об'єднання користувалась спільним слабо здиференційованим діалектом, який і можна трактувати як протоукраїнську мову. Початки власне української усно розмовної мови можна віднести до VIII ст. н.е. Саме в той час у результаті міграційної взаємодії людності дулібського й антського племінних об'єднань при значній участі людності неслов'янської (головно іранської і перської) починає формуватися етнос, що на початку IX ст. створив державу, яка в історії цивілізації ввійшла під назвою Київська Русь. Етнос-творець цієї держави теж став називатися руссю. Саме така назва для нашої держави і для нас самих була в ужитку протягом довгих віків. І тільки з початку XVII ст. починає входити в ужиток інша, також стара назва, яка мала колись чисто географічне значення й означала поняття пограничних земель. Такою була "Україна".

Вперше в літописі вона появляється під кінець XII ст., точніше в 1187 р. Ця назва спочатку утверджувалась у мові народу, про що яскраво свідчить наш давній фольклор, а потім переходить у вжиток освічених верств, стає надбанням дипломатичних актів, літератури й науки. Назву Україна починають вживати і поляки, московіти і Західна Європа. Підняття географічної назви Україна до рангу політичного терміна трапилося головно внаслідок утворення в половині XVII ст. козацької української держави, що поставила була своїм програмним завданням об’єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Так, цьому не судилося здійснитися. Україна недовго проіснувала в єдності. Розділена внаслідок підступної політики московських царів між Польшою і Московією, вона знову сходить на провінційне становище, а сама назва “Україна”, як колись, стає назвою географічною для позначення окраїнних земель.

Термін "Мала Русь" і "малоруський" є штучно-книжного походження: так стали називати нашу землю в XIV ст. вчені греки. Вони термін Мала Русь вживали на позначення Старої Русі на півдні, в протилежність до Велика Русь, тобто нової Русі на півночі. Саме протиставлення Мала Русь - Велика Русь, як і Мала Греція на Балканах - Велика Греція на півдні, Італії, Мала Польща - Велика Польща в ті часи, та й не тільки в ті, осмислювалися як метрополія -провінція. Цей термін (тобто Мала Русь) набув поширення особливо з кінця XVII ст. в Московщині на означення тієї частини української землі, яка після 1654 р. опинилася в політичній унії з Московією, тобто на означення Гетьманщина. Так що Русь, руський - це Україна, українець, український. На північ від нас знаходилась Московія, яку заселяли московіти, народ, що виник внаслідок змішування різних слов'янських племен (головно в'ятичів, радимичів, дреговичів і кривичів) Східної Європи з фінськими племенами. Сформувався цей народ в басейні верхньої Волги і Оки. І лише внаслідок не зовсім розважливої та далекоглядної політики Богдана Хмельницького, коли Україна опинилася під московською кормигою до Москви посунули вищі верстви нашого народу, які й занесли туди нашу стародавню назву Русь. А вже пізніше, коли Петро І трансформував своє Московське царство в імперію, він присвоїв їй наше спотворене ім'я; його ж нащадки загарбали не тільки наші землі, але й нашу історію та культуру.

Формування руського (українського) етносу супроводжувалось концентрацією діалектів племінних об'єднань, на основі яких він творився. Внаслідок цієї концентрації й виникла розмовна мова, яка спочатку називалася руською, а потім українською. Саме ця усно розмовна мова послужила основою при створенні народно-літературного типу мови русько-української народності, що так яскраво засвідчена в перлині нашої (тобто української) давньої літератури "Слово про Ігорів похід". Цим типом мови впродовж ХІ-ХІІІ ст. були створені художні шедеври, які дали можливість давній українській літературі зайняти провідне місце в системі сучасних їй слов'янських літератур. Народно-літературний тип мови як засіб творення літературних цінностей і спілкування освіченої верстви давніх русів українців, постійно трансформуючись, проіснував аж до кінця XVIII ст., уступивши під самий його кінець новій українській літературній мові, яка сформувалася на базі живої української мови в її середньо наддніпрянському діалектичному вияві, як прямого продовжувача тієї усно-розмовної мови, що виникла під кінець VIII ст. Перш ніж уступити місце новій українській літературній мові, стара українська книжно-літературна мова впродовж XIV - XVII століть послужила інструментом і матеріалом для створення художніх цінностей, які дозволили український літературі цього періоду посісти чільне місце в системі східнослов'янських літератур.

Сьогодні українська мова як засіб спілкування, мислення й нагромадження досвіду використовується в багатьох країнах світу. Тобто там, де компактно українці проживають.

Сьогодні українська діаспора - одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень. Умовно її поділяють на Західну і Східну. Східна - поза Україною на теренах колишнього СРСР. До неї входять (за переписом 1989 р.) 6.8 мільйона українців, які проживають на території Росії, в Казахстані, Білорусії, Молдові.

Західна діаспора об'єднує понад 5 мільйонів громадян українського походження, які проживають у різних країнах Європи, в деяких країнах американського континенту ( в Канаді, США, Португалії, Бразилії), в Австралії. Але цілком ймовірно, що світова українська діаспора становить більше ніж половину громадян України і чи не дві третини етнічних українців на їх рідній землі.

Багато десятиліть в межах Радянського Союзу були повністю позбавлені національне-культурних установ і організацій. Катастрофічна необізнаність із історією України, її культурою і мовою зумовили те, що більша частина молодого і середнього покоління байдуже ставиться до всього національного. Масове відродження українства на хвилі демократизації суспільного життя почалося в кінці 80-х. В кінці 1991 року існувало вже 20 українських культурно-освітніх громад у Росії, Казахстані, Литві, Латвії, Естонії, Білорусії, Молдові та в інших державах. На початку 1985 року в країнах колишнього Союзу (крім Туркменістану) діяло вже 149 українських осередків,

Майже в усіх товариствах було створено самодіяльні художні колективи, в багатьох — українські бібліотеки, але на 1994 рік функціонувало понад 20 українських недільних шкіл. У Молдові, Латвії, Казахстані діяли державні українські школи, у Тирасполі перший український дитсадок. Українці східної діаспори також випускали майже 20 газет: «Урядовий кур'єр», «Український вечір», що виходили в Москві; «Українське слово» у Мурманську; «Українець» у Білорусії «Козацьке слово» в Краснодарі.

У липні 1994 року побачив світ перший номер газети «Українські новини»— тижневик кабінету міністрів Республіки Казахстан, що став першим у світі офіційним виданням уряду зарубіжної держави для українців, які живуть на її теренах.

У кожній державі ставлення до культурно-освітніх та інших проблем українців було неоднаковим. Зокрема, у Молдові, країнах Балтії українці мали значно більше можливості відродження рідної мови, культури, освіти, історії, ніж у Росії чи Білорусі.

У західній діаспорі перше місце за кількістю українського населення займає США, де проживає близько 1,2 мли. українців. За даними демографічних досліджень українською мовою спілкується близько 25% американських українців. Українську викладають у 28 коледжах і університетах.

Друге місце за кількістю українців посідає Канада. В Канаді за оцінками 1989р. проживає близько 1 мли. українців, що становить 4% всього населення. Канадські українці добились великих успіхів у всіх сферах людської діяльності. Багато українців займають високі посади в Канаді. Найвпливовішою серед українських політичних організацій є Ліга визволення України. В Торонто знаходиться штаб-квартира Світового конгресу вільних українців. Активно функціонують і інші організації: Комітет українців Канади, Спілка українських студентів Канади, Федерація українських професіоналів та бізнесменів.

Українська етнічна група має цілу низку шкіл, дитсадків, художніх колективів, україномовних газет, кільце книжкових видавництв. У сього в Канаді українську мову вивчають приблизно 6 тисяч дітей.

Чимало українського населення зосереджено в Південній Америці, передусім в Аргентині і Бразилії. Українська етнічна група в Аргентині налічує 250 тисяч українців, а в Бразилії —180 тисяч.

Кілька десятків українських громад і спілок функціонує в Австралії, значні громади українців зосереджені в країнах Сходу, зокрема в Сирії, Лівані, Єгипті, Марокко та інших країнах Африки.

Співпраця з українською діаспорою поки що на початковій стадії, бо відомо, що у радянські часи на державному рівні її взагалі не існувало. З розвитком України як держави зростає і потенційна можливість впливу на вирішення усіх питань, пов'язаних із питанням діаспори.

Немилосердна доля, що багато сторіч випробовувала українців на життєздатність, підтвердила: українська нація — велика нація. Є материкова Україна. Є західна і східна діаспора. Є такий феномен, як українське світове товариство — це вже не лише теоретичний чи політичний постулат, національна мрія, а видима реальність, консолідуючий чинник нації, вагомий чинник міжнародного життя.