Набуття Україною ролі самостійного суб'єкта міжнародних відносин поставило її перед необхідністю пошуку свого місця т надійних орієнтирів в неоднозначній військово-політичній ситуації, яка склалася у світі та Європі внаслідок розпаду Радянського Союзу, зміни у геостратегічних інтересах та політичній орієнтації більшості держав Центральної та Східної Європи.
На порядок денний, зокрема, низку гострих проблем поставила війна і Югославії. Натовська воєнна компанія на Балканах поставила під сумнів ряд основоположних принципів сучасної системи міжнародного права (державного суверенітету та збереження територіальної цілісності держав). Адже НАТО проводила бойові дії проти країни, яка не здійснювала агресії проти будь-якого її члена або взагалі проти будь-якої суверенної держави. Постає питання щодо легітимності в майбутньому подібних акцій, оскільки, з урахуванням пасивності ООН у врегулюванні регіональних криз, прецедент авіакомпанії НАТО в Югославії може використовуватися для виправдання практики втручання у внутрішні конфлікти без мандату ООН.
Наслідки війни в Югославії надали додаткового імпульсу зусиллям, спрямованим на зміцнення спроможності європейців надати гуманітарну допомогу, проведення рятувальних і миротворчих операцій тощо. Адже югославські події виявили відставання європейських країн від США в ряді військових галузей. Тому головною метою країн – членів Європейського союзу на сьогодні є посилення європейського оборонного потенціалу шляхом інтенсифікації науково-дослідних робіт у військовій галузі та підвищення мобільності збройних сил.
Однією з особливостей воєнно-політичної обстановки сьогодні в Європі також є те, що дедалі більшого значення набувають процеси, які відбуваються в рамках Європейського та Західноєвропейського союзів, котрі концептуально вже визначились щодо своєї ролі в вирішенні проблем безпеки в контексті розбудови "єдиної Європи". Поширення ЄС на Схід, політичний та економічний потенціал якого невпинно зростають, є позитивним процесом на шляху європейської інтеграції. Два роки тому керівництво ЄС розпочало переговори з країнами першої черги (Естонією, Польщею, Словенією, Угорщиною, Чехією, Кіпром, Мальтою) щодо їх вступу до союзу. До Північноатлантичного блоку вступила Польща, Чехія, Угорщина.
Значний вплив на стан та розвиток воєнно-політичної обстановки в європейському регіоні продовжує здійснювати довготривалий процес урегулювання "кіпрської проблеми", а також прагнення Литви, Латвії та Естонії якнайскоріше вступити до ЄС та НАТО.
За таких умов, 50-мільйонній Україні досить складно визначитись із вибором свого політичного курсу розвитку. Виходячи з прагматизму і жорсткого захисту своїх національних інтересів, багатовекторності в зовнішній політиці, Україна бачить своїм головним стратегічними партнерами Євросоюз, США і Росію. Звичайно, що членство в ЄС для нашої держави залишається досить далеким і проблематичним. Але мета бути в ньому поставлена, вона сприяє проведенню глибоких внутрішніх реформ у державі. В цьому цінність та вагомість такої декларації.
Важливою для України на майбутнє є військово-миротворча складова взаємовідносин з Євросоюзом. Маючи відповідний досвід участі у миротворчих операціях, вона може бути запрошеною, на певних умовах, для участі в європейських силах швидкого реагування. Цей крок з боку ЄС може стати першим конкретним кроком на шляху до дійсного стратегічного партнерства з українською державою.
Як свою політичну опору в регіоні Центрально-Східної Європи, постійно підтримують Україну США. Вони розглядають нашу державу як стратегічний суб'єкт, але тільки регіонального масштабу. Таке ставлення до України боку Сполучених Штатів має характер опікувального партнерства, але є підстави сподіватися, що в майбутньому двосторонні взаємини можуть розвиватися більш плідно.
Особливого значення Україна надає співробітництву з Російською Федерацією. Народи України і Росії мають багато спільного в історичному, культурно-мовному та інших аспектах. Незважаючи на те, що інколи відносини між двома країнами не мають характер партнерства – тиснення з боку колишнього "старшого брата", керівництво обох держав цілком успішно вирішує на взаємоприйнятній основі всі проблеми, що виникають у міждержавних відносинах.
На жаль, не на користь нашим національним інтересам є реанімація традиційних воєнно-політичних суперечностей між Російською Федерацією та країнами НАТО, що простежується останнім часом.
Росія, будучи слабкою сьогодні, все ж таки намагається впливати на воєнно-політичну обстановку довкола України, стати центром політичної консолідації геополітичного простору країн СНД на Балтії. Це загострює існуючі протиріччя між Росією та США з питань поширення НАТО на Схід, проникнення останньої до Прикаспійського регіону Закавказзя та Середньої Азії. Дії ж НАТО в Югославії були сприйняті в Російській Федерації, зі свого боку, як "західний, цивілізований" спосіб розв'язання внутрішніх конфліктів, що призвело до посилення в російській політиці прибічників розв'язання таких проблем.
Незважаючи на Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією, певні політичні російські сили в головних аспектах своєї зовнішньої політики продовжують розглядати Україну як державу, що не має права на реальний суверенітет і повинна знаходитись виключно в сфері російського геополітичного впливу.
Не сприяє підвищенню безпеки нашої держави двостороннє співробітництво з СНД. Ця структура продовжує залишатись аморфною та крихкою. Регулярні запевнення, які зводяться до того, що СНД здатна адекватно відповідати на виклики часу, ефективно впливати на воєнно-політичну обстановку в регіоні і в Європі в цілому. Завершення "холодної війни" відкрило безпрецедентні можливості для поліпшення міжнародних відносин. Проте сподівання, що припинення протистояння наддержав приведе до зменшення кількості воєнних конфліктів, виправдались.
Одночасно виникли нові загрози, які в сукупності роблять воєнно-політичну обстановку в Європі і світі нестабільною, проблеми військової безпеки не менш гострими, ніж раніше (міжнародний тероризм, войовничий релігійний фанатизм тощо).
За таких обставин забезпечення необхідних умов для стабільного соціально-економічного і політичного розвитку України є на сьогодні актуальною проблемою. В її вирішенні чільне місце відводиться військовим формуванням, у тому числу Збройним Силам. "Україна, враховуючи необхідність збереження власної воєнної безпеки та оборони, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародної стабільності, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава має Збройні Сили України із необхідним рівнем їх бойової готовності та боєздатності" – зазначено в Законі "Про Збройні Сили України".
За роки незалежності України її армія стала важливим інструментом проведення державної політики, яка відповідає сучасним геополітичним та геостратегічним реаліям, новим ціннісним орієнтирам суспільства. До основних підсумків цього періоду, які відчутно зміцнили міжнародний авторитет нашої держави, підтвердили стабільність та передбачуваність її зовнішньої політики, належить набуття Україною, задекларованого на порозі своєї незалежності без'ядерного статусу.
Важливим кроком на шляху реформування та розбудови Збройних Сил став початок створення Передових сил оборони як прообразу національного війська. Зосередження уваги та зусиль на підготовці з'єднань і частин цих сил – головний пріоритет у розбудові війська. Принципово важливе значення має військово-адміністративний території держави та створення оперативних командувань. Запроваджуються якісно нові підходи у комплектуванні та підготовці військ. Українські військовослужбовці демонструють професійний вишкіл та високі моральні якості у новому для себе виді діяльності – миротворчій. Нагромадження критичної маси таких змін дає змогу намічати якісно нові завдання. Сьогодні на порядок денний вже в практичному вимірі ставиться завдання поступового переходу до професійної армії.
З урахуванням вищезазначеного нагальними є конкретні завдання переходу на новий, вищий ступінь у військовому будівництві.
По-перше, розробка документів, які б повно і вичерпано визначили засади функціонування воєнної організації України, стали основою для відпрацювання відповідних програм реформування та розвитку кожної з її складових.
По-друге, прискорення у Збройних Силах України адміністративної реформи.
По-третє, рішуче поліпшення стану справ з озброєнням та військовою технікою. Це не тільки суто армійська проблема. В її розв'язанні мають взяти участь усі відповідні органи державної влади. Важливо оптимально визначитися не тільки з тим, що і в яких кількостях потрібно Збройним Силам України, а й з джерелами додаткових ресурсів та резервів для їх забезпечення.
По-четверте, краще забезпечення військ матеріальними ресурсами.
По-п'яте, повсюдне і всемірне зміцнення дисципліни.
По-шосте, активізація зусиль на всіх напрямках соціального захисту військовослужбовців.
Готуються пропозиції щодо підвищення рівня пенсійного забезпечення військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
Фактори, впливаючи на формування сучасної воєнно – політичної обстановки:
По – перше. Зниження небезпеки розв’язання великомасштабної війни , в тому числі ядерної, а також формування і зміцнення регіональних центрів сили. Сьогодні навколо України створено триступеневе оточення держав, які займають різні позиції щодо національних інтересів українського народу( самостійні держави, які вийшли з Радянського Союзу, колишні країни – учасниці Варшавського договору, держави на Заході і Півдні) . У кожного із перерахованих центрів чітко визначились свої інтереси у світі і в конкретних регіонах, які часто не співпадають з інтересами України.
По – друге. Збереження кризових тенденцій економічного та соціального розвитку держав світового співробітництва, а також суперництво держав за розподіл сфер впливу в політиці і економіці.
Сьогодні країни конкурують одна з іншою за усіма параметрами економіки і політики. Конкуренція набула дійсно глобального характеру. На жаль, активізуються зусилля деяких держав, які направлені на послаблення позиції України в політичній і економічній областях. Робляться спроби ігнорувати інтереси України при вирішенні важливих проблем міжнародних та політичних відносин. Певним політичним колам як ззовні, так, на жаль, і всередині вигідно, щоб держава із таким значним потенціалом залишалася на узбіччі світових процесів, відігравала роль сировинного придатку країн розвиненої ринкової економіки і постачальником дешевої робочої сили та дешевих інтелектуальних ресурсів, а в геополітичному плані – відігравала роль "буфера" між Росією та Заходом.
По – третє. Глобальне розповсюдження терористичних і екстремістках рухів та груп. Проблема тероризму останнім часом набула надзвичайної гостроти. Тероризм сьогодні розглядається не тільки, як злочин, політичний засіб, загроза безпеці, а й як дія, що має ознаки збройної агресії з боку військової організації.
Останнім часом трансформувалася тактика дій терористів. Якщо раніше окремі терористичні акти спрямовувалися проти керівників країн та урядів, то сьогодні вже проти широкого кола людей. Деякі угруповання екстремістського та кримінального світу об'єднуються з метою досягнення певних політичних цілей. Практика свідчить, що тероризм – це не глобальна небезпека, а регіональна. Наша держава категорично виступає проти тероризму і шукає спільні точки дотику з усіма цивілізованими країнами, що мають місце між країнами різних соціально – політичних уподобань. Конкретним кроком в цьому напрямку стала одна з пропозицій України – створити анти терористичну структуру в рамках ООН. Наголосити, що на відмінну від деяких сусідів, які розглядають розширення блоку НАТО як прагнення США зберегти контроль над країнами Європи. Історія стосунків з Північноатлантичним альянсом бере початок із січня 1992 р. Можна стверджувати , що військове співробітництво з НАТО і на сьогодні є найпотужнішою силою, яка тягне Україну до Європи. Євроатлантичне партнерство сприяє зміцненню національної безпеки нашої держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар