Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян пов’язувались із троїцько-русальною обрядовістю, в основі якої лежали культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На Зелені свята (так у народі називали християнське свято Трійці) українці обов’язково обмаювали подвір’я, хату, господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації тощо. Гілки встромляли у стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Одночасно підлогу або земляну долівку встеляли запашними травами: любистком, м’ятою, пижмою, аїром та ін.
На Зелені свята, як і на проводи, провідували померлих родичів, на кладовищах влаштовували панахиди й спільні поминальні трапези. Рештки глибокої старовини зберегли звичаї завивання берези, троїцький обряд водіння куща. Головними компонентами останнього, згадуваного ще в літописах ХІІ ст., були церемонія прикрашення «куща» (дівчинки або дівчини) у рослинний наряд і обходи дворів із виконанням спеціальних поздоровних пісень. Функціональне призначення обряду полягало в накликані багатого врожаю.
Купала. Купала в селі відзначають в ніч на 24 червня, в пору літнього сонцестояння, коли природа перебуває в стані свого найповнішого розквіту.
Свято це дуже давнє за своїм походженням. В основі його лежать умови життя і побуту древніх слов’ян-землеробів, їх засоби спілкування з навколишніми силами природи. Стародавні предки слов’ян радісно вітали пору найщедрішого сонця, під проміннями якого все навкруги розквітало. Великими групами збиралися вони на берегах річок, озер, на лісових галявинах, заквітчували себе квітами, травами і піснями, танцями, іграми на лоні природи величали її життєдайні сили. Саму назву вчені виводять від слів купіль, купатися, що ними супроводжувалося торжество.
Християнська церква спочатку взяла курс на повне знищення Купала. До нас дійшли численні укази, розпорядження церковників про сувору заборону вільних від аскетизму купальських розваг, які церква прямо називала «бесовскими», «скверными», «сатанинскими». Саме це переслідування і є свідченням того, що Купала ніколи не було церковним святом. Церква пристосувала легенду про святого Іоанна Хрестителя, який нібито народився 24 червня, і до цієї події приурочили Купала, назвавши його православним святом Івана Купала. Так, переслідуванням язичества церква сприяла процесу вивітрювання культових, магічних елементів з купальських обрядів, перетворенню їх в традиційну символіку, розваги.
У дореволюційному українському селі свято Купала було народним театралізованим дійством, своєрідним поетичним гімном природі, що в цю пору переживала своє найповніше цвітіння і будила в людині найкращі почуття.
Напередодні свята дівчата, а за ними й діти, ходили на луки, поля, по гаях, лісах збирати яскраві квіти та духмяне зілля на купальські вінки. Закосичені цими вінками, вони в ніч під Купала збиралися на просторому майдані або на вигоні за селом, чи десь біля ставу, річки, куди парубки приносили невеличке зрубане деревце липи, вишні, калини, берізки, сосни або чорноклену. Це деревце вкопували в землю, і дівчата любовно прикрашали його віночками, стрічечками, квітами, свічечками. В одних місцевостях його називали «мареною», в інших «купайлом», «купайлицею», а подекуди – гільцем, вільцем, а то й просто купальським деревцем.
Часто біля купальського деревця хлопці ставили виготовлене з соломи опудало, яке вбирали в жіночу сорочку, прикрашали намистом. Тут же молодь влаштовувала хороводи, ігри, забави, співала купальських пісень.
Ось одна з них, записана на Волині закоханою в купальську поезію Лесею Українкою:
Стоїть Іванко при воротах,
Ой стоїть же він при куточку,
Ой грає, грає у дудочку.
Він грав, грав – вигравав,
Свою Марисю викликав:
- Вийди, Марисю, серце моє,
Поллємо зілля майове,
Та поберемося, серце моє.
З настанням темноти парубки запалювали велике багаття – купальський вогонь. Дохристиянська релігія наділила його силою оберігу людей від усього злого. Ще й наприкінці минулого століття на ньому подекуди спалювали сорочку хворої людини, щоб відігнати таким чином від неї недуг.
Через вогонь скакали парубки й дівчата, парами й поодинці, виявляючи спритність і молоду відвагу. Яскраво палаюче вогнище в темряві літньої ночі виглядало досить урочисто й романтично, єднало людей у спільному почутті. Навколо нього водили хороводи, співали пісень, а набавившись, з сміхом і жартами спалювали на ньому купальське деревце і солом’яне опудало.
Дослідники нерідко називають Купала святом кохання. І справді, цими мотивами сповнені всі купальські ігри, дівчата вплітали собі в коси траву, що в народі називалася ліпником (щоб «хлопці липли»), прикрашали себе любистком (для любощів), терпкою м’ятою, духмяними васильками (для пахощів) і т.п.
Дорослі на Купала збирали цілющі трави, зілля, квіти. Саме з цим святом народна фантазія пов’язала уявлення про казковий світ папороті, яка ніби розквітала в ніч під Івана Купала. В цю ніч цвіло все довкола. Отож – думали люди – повинна цвісти і папороть. І хто знайде цвіт папороті купальської ночі, перед тим відкриються всі скарби, заховані в землі. На основі цієї легенди Гоголь написав сповнене чарівної поезії оповідання «Вечір проти Івана Купала».
Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято ожинок, багате обрядодійствами і піснями. Один з його компонентів – звичай спасової бороди, яку зав’язували з останніх пучечків незжатого колосся й лишали на хлібній ниві. Дослідники правомірно вбачають у цьому звичаї рештки жертвоприношення матері-землі.
З останнього колосся жниці робили також гарний сніп і вінок, який, причепуривши квітами і стрічками, одягали найкрасивішій дівчині. Зі снопом у руках, у супроводі натовпу жниць ї косарів її вели до панського двору.
У таких випадках, коли обжинки влаштовувалися після збирання врожаю толокою, власник поля одержував символічний сніп і вінок. Обжинковий вінок зберігався в коморі до весни, коли зерном з нього починали сівбу. Так, через символічну естафету хліба замикалося коло аграрного календаря.
Рішучі кроки до утворення реальної незалежності України відкривають шлях зрушень на терені загальнолюдської моралі й гуманістичних ідеалів. Якщо ці тенденції візьмуть гору, можна чекати відчутного ренесансу народних традицій, підвищення авторитету національної культури.
Так, після багатолітнього панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Трійця. Ця акція вливається у загальний рух за відродження національної самосвідомості, мови, культури, що став прикметою нашого часу.
Немає коментарів:
Дописати коментар