генерал Марко Безручко

Честь української зброї: генерал Марко Безручко і героїчна оборона Замостя (до 98 - ї річниці українсько - польського військового союзу).

Марко Данилович Безручко – український військовий діяч, генерал - хорунжий Армії УНР. Н ародився 31 жовтня 188 3 року у містечку Великий Токмак Херсонської гу бернії (зараз Запорізька обл.). Після закінчення юнкерського училища (м. Одеса) був направлений до 106 - го Уфімського піхотного полку. У 1912 році вступив до Миколаївської академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив влітку 1914 року. Під час Перш ої світової війни був начальником штабу піхотної дивізії. У 1917 році брав активну участь у створенні частин української армії. Наприкінці 1918 року признач ений начальником оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки (на т ой час оперативній відділ керував діяльністю української розвідки і контррозвідки). 26 березня 1919 року полковник М. Безручко був призначений до Корпусу Січових Стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця. Став начальником штабу і членом Стрі лецької Ради.


Корпус Січових Стрільців того часу складався з частин колишньої Сердюцької дивізії армії Української держави. Як писав згодом М. Безручко, “та обставина, що сердюки були дітьми заможних селян - хліборобів, робила корпус відпорним більшовицьким гаслам”, тобто підрозділ був одним з найбільш боєздатних і дисциплінованих з’єднань українських військ. Корпус тоді брав участь у важких боях з частинами Червоної армії під Бердичевим. Він складався з 5 полків піхоти, 6 полків артилерії і кінного дивізіону.


Сам М. Безручко вказував, що мала чисельність кінноти (250 шабель) була найбільшим недоліком з’єднання. Протягом 1919 року Корпус вів важкі бої на Поділлі, відбиваючи наступи червоних і білих, аж поки 7 грудня 1919 року А рмія УНР не була інтернована поля ками в Луцьку. На початку січня 1920 року Симон Петлюра доручив полковнику Безручку сформувати 6 - ту Січову стрілецьку дивізію. До її складу увійшли чимало галицьких старшин і стрільців з колишнього корпусу полковника Є. Коновальця, які перебували у таборі для інтернованих українських військ у Ланцут і. На початку березня її перекинули до Бреста, де були кращі побутові умови. У квітні формування цієї військової частини закінчилося.

Сформована дивізія мала дві стрілецькі бригади (16 і 17 - ту) по два стрілецькі полки в кожній, кінний полк і гарматну бригаду, а також технічний курінь, офіцерську, телеграфну, залізничну, окремі сотні, обоз. Частинами командували старшини, які пройшли школу Першої світової війни та національно - визвольних змагань. Зауважимо, що хоча формування дивізії офіційно завершилося, її чисельність не відповідала штатному розкладу. У бойовому строю дивізії 113 було близько 1800 багнетів, а артилерія налічувала всього дві гарматні батареї (8 гармат). Головний Отаман Симон Петлюра любив дивізію М. Бе зручка – спадкоємця славного К орпусу Січових С трільців, відвідував її перед відправленням на фронт й у виступі закликав бійців примножити бойові традиції січовиків у боях за визволення Батьківщини від більшовиків. З 25 квітня 1920 pоку дивізія у складі 2 - ї польської армії генерала Болеслава Рої брала участь у наступі на Київ, завзято билася під Житомиром, першою вступила в столицю України. Під час відступу й оборонних боїв її частини відзначилися на р. Стир і, особливо, біля м. Перга (26 червня – 4 липня), де в запеклих сутичках завдали нищівної поразки 2 - й бригаді 25 - ї Чапаєвської дивізії червоних. Лише за наказом командування Безручко залишив позиції і почав відводити свої частини на Грубешів - Замостя.

У результаті червневого наступу військ Південно - Західн ого фронту більшовики перехопили ініціативу. Вже 14 – 16 липня 14 - а армія М. Молкочанова вийшла на Збруч, а 25 липня 1 - а Кінна армія С. Будьонного захопила Броди. 26 липня упав Тернопіль, де 1 серпня було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянс ької Республіки. У середині серпня 6 - та Січова дивізія Безручка після важких боїв і серйозних втрат знаходилася у резерві 3 - ї польської армії генерала Зиґмунда Зєлінського. Згідно з рішенням Головного Отамана С. Петлюри планувалося перекинути її на південн е крило фронту до склад у Армії УНР, яка тримала оборону на Дністрі. Але ситуація змінилася: польське командування довідалося про розпорядження зняти з - під Львова 1 - шу Кінну армію Будьонного і скерувати її в напрямку на Сокаль - Замостя - Люблін.

Генерал Зєлінський наказав полковнику Безручку передислокуватися в Замостя й організувати його оборону до підходу частин 10 - ї польської дивізії. Коли головні сили дивізії зі штабом прибули 19 серпня в Замостя, то застали там польські підрозділи: два етапові батальйони і технічну сотню. Полковник М. Безручко підпорядкував собі всі частини залоги й невдовзі облаштував містечко фортифікаційними спорудами, обніс колючим дротом, зміцнив фортецю – ядро оборони міста. Оскільки 10 - та польська дивізія була вже на підході, М. Без ручко приступив до виконання наказу про передислокацію частини. У ті дні вона мала 296 старшин, 2298 козаків, 537 цивільних, 660 коней, 27 скорострілів і 4 гармати. 16 - та бригада полковника Р. Сушка відбула до головних сил Армії УНР.

Однак Безручко поспіши в. 26 серпня командування 3 - ю польською армією перейняв генерал Владислав Сікорський. Дізнавшись, що 1 - ша Кінна армія зосередилася в районі Варяжа - Сокаля, а 24 - та стрілецька, так звана Залізна Самарська дивізія, перебуває у Грубешові й готується до удару на Замостя, він наказав: “6 - й стрілецькій українській дивізії припинити погрузку і, підпорядкувавши собі всі 114 польські частини в районі Замостя, створити групу та прийняти на себе оборону Замостя.

Всі прибулі до Замостя частини 10 - ї дивізії підпорядкувати с обі”. У ті дні чисельність 6 - ї Січової дивізії була найменшою за всі часи: бойовий стрій складали 253 старшин і 1673 козаків. До того ж, обидві бригади опинилися поза Замостям й 27 серпня вели бої в районі Молодячі - Грабовець. Тож безпосередньо у місті зна ходилися й готувалися до оборони штабу штабна сотня, технічний курінь (близько 400 бійців); етапні (вартові) батальйони поляків налічували 500 вояків. На щастя, 28 серпня до Замостя прибув 31 - й полк польської піхоти 10 - ї дивізії під командуванням капітана М. Болтуця, а з ним дві сотні кінноти, три батареї польової артилерії і два бронепотяги “Месник” і “Смерть”. Відтоді залога Замостя становила 3200 багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів, 12 гармат і 3 бронепотяги. Група М. Безручка мала боєприпасів на сім днів бою і харчів – на дев’ять. З такою силою оборонців Замостя і зустрілася 1 - ша Кінна армія Семена Будьонного. До речі, червона розвідка спрацювала погано: командувачу доповіли, що в Замості знаходяться частини польської 10 - ї дивізії піхоти та залишки козачо ї бригади Яковлєва. Перший штурм Замостя будьонівцями відбувся у ніч на 29 серпня 1920 року. Вони мали наказ до вечора оволодіти містом.

З цією метою 6 - ій та 11 - ій дивізіям належало атакувати пішим порядком і зайняти місто. Потім передові частини мали б п ерейти залізницю на заході біля станції Завада. Праве крило армії – 4 - а і 14 - а дивізії отримали завдання охопити Замостя з півночі й активними діями підтримати сусідів. За останні дні до підходу червоних кіннотників полковник Безручко ґрунтовно підготував ся до оборони Замостя. Його саперний батальйон облаштував три лінії оборони фортеці. Першу творили окопи, які прикрито 18 - кілометровою лінією дротяних загород в один - три ряди. Українським козакам щоденно допомагали 3 – 5 тисяч добровольців із міста та навкол ишніх сіл. Другою лінією оборони служив насип залізниці від казарм фортеці до Завади, третьою – мури середньовічної фортеці, головного вузла оборони. У ніч на 29 серпня М. Безручко стягнув до міста всі свої підрозділи, включаючи польські батальйони.

Проте головні сили: стрілецькі бригади, кіннота й артилерія, були вже відрізані. Оборонці зайняли свої ділянки: піхота – в окопах, гарматні батареї – між казармами і містом на вогневих позиціях з круговим сектором обстрілу, резерви – у цегельні та Любельських ка зармах. Бронепотяги курсували: “Смерть” – між станціями Замостя і Завади, “Загончик” – залізничними гілками на Грубешів і Любельські казарми, а “Месник” – дорогою Завада - Красностав. Між штабом дивізії і командирами оборонних відтинків, підрозділів залоги б ув встановлений телефонний зв’язок. Спроби бронепотягів зупинити наступ північної групи Будьонного не вдалися, хоча суттєво загальмували її просування до кінця дня. До відсічі долучилася й артилерія залоги.

Червона кіннота отаборилася в районі 115 Грубешова - С агрині. “Противник, підтягнувши бронепотяги із Грубешова, – писав Будьонний, – буквально засипав наші частини снарядами. Вибухи піднімали землю навіть біля командного пункту”. Особливо напруженим для обох сторін став наступний день – 30 серпня. Подолавши опір польських і українських частин на флангах, Кінна армія силами 6 - ї та 11 - ї дивізій нарешті досягла першої лінії оборони Замостя і, завершивши оточення, розпочала атаки з півночі, сходу і півдня. Під вечір будьонівці зосередили в с. Сітанець велику груп у й невдовзі перейшли у наступ, спершу кіннотою, а зустрівши щільний вогонь оборонців, – у пішому строю.

Загалом, 30 серпня ситуація в районі Замостя склалася для 1 - ї Кінної армії несприятливо. Того дня з півдня сюди підійшла група генерала Станіслава Гал лера у складі 13 - ї дивізії піхоти та 1 - ї кінної дивізії. Напередодні із Красностава форсованим маршем рушила на Замостя 10 - та дивізія піхоти генерала Желіговського. У районі Комарова підійшла кінна група генерала Роммеля. Польські війська відрізали Кінну а рмію від сусідів, загрожуючи оточенням і цілковитим знищенням. За цих обставин Будьонний 31 серпня призупинив штурм Замостя і був змушений прикрити праве крило армії (з боку Грабівця - Замостя) 11 - ю і 14 - ю дивізіями, а найбоєздатніші 4 - ту Семена Тимошенка т а 6 - ту Йосипа Апанасенка скерувати на південь проти групи С. Галлера. На допомогу Будьонному командувач радянської 12 - ї армії Микола Кузьмин (розстріляний в часи сталінського терору 1939 р.) скерував одразу дві дивізії – 24 - ту Залізну Самарську та 44 - ту, а ле вони змогли дійти лише до Рави - Руської і Ромашова. Бій 31 серпня 1920 року під Комаровим історики визначають як найбільшу кінну битву XX ст., у якій брали участь 23 кінних полки противників.

Будьонний почергово кидав у битву три дивізії. Та вони не змо гли зупинити наступ польських уланів групи С. Галлера, підтриманий двома дивізіонами кінної артилерії. Кровопролитні бої 30 – 31 серпня під Замостям і Комаровим завдали Кінній армії Будьонного значних втрат. Поразки підірвали моральний дух бійців і командир ів. Продовжувати наступ і взагалі бойові дії означало б приректи армію на вірну загибель. Зрештою, й вище командування визнало безглуздим рейд на Люблін в умовах загального відступу Червоної армії на всьому радянсько - польському фронті. “Наступ Кінної армії на Замостя, – підсумовував пізніше маршал Будьонний, – перетворився у відокремлену операцію, приречену на невдачу”. Загалом під Замостям червоноармійські втрати козаків і офіцерів були такими: близько 1,5 тис. вбито, поранено і полонено, майже 2 тис. коне й захопили поляки.

1 вересня полковник М. Безручко передав командуванню 10 - ї дивізії всі польські частини в Замості і 4 – 7 вересня завантажив свої війська, які нарешті зібралися в повному складі, в ешелони у Красноставі. Через Люблін - 116 Перемишль - Львів - Стрий 6 - а Січова стрілецька дивізія прибула до Станиславова. У районі Єзуполя вона приєдналася до головних сил Армії УНР, які вели наступ на Жмеринку - Вапнярку. 5 жовтня 1920 року М. Безручку було присвоєно звання генерал - хорунжого. Після закінчення бойових дій на більшовицькому фронті й відступу у листопаді 1920 року до Польщі, М. Безручко зі своїми частинами розмістився у таборі інтернованих військ в Александрові Куявському (неподалік Торуні). Війна для них закінчилася. Підсумовуючи літопис оборони Замостя та участь у ній українських частин, потрібно відзначити, що свідки тих подій та військові історики загалом одностайно відзначають великі бойові заслуги українського козацтва. Французький генерал М. Вейган, що брав участь у радянсько - польській війні, писав: “ Я належно оцінюю ту операцію, яку провів генерал Безручко. Ця операція зупинила наступ корпусу Будьонного і нам дозволила, таким чином, посилити ті армії, які захищали Варшаву”.

Наприкінці 1920 року Марко Безручко очолив військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. На початку 1921 року він став військовим міністром УНР, а також віце - міністром уряду УНР в екзилі. Саме він займався добробутом інтернованих українських вояків. У 1924 ро ці поляки почали ліквідацію таборів для інтернованих. Безручко прийняв запро шення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових Стрільців полковник Андрій Мельник (майбутній провідник ОУН). Проте поляки, чиє становище у Галичині було непевне, запротестували і не дозволили від’їзд. Польська влада боялася, що популярний в українських землях Марко Безручко підніме повстання проти Польщі. Генералу було запропоновано (майже примушено) працювати у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві.

У 1931 – 1935 роках Марко Безручко очолював Українське воєнно - історичне товариство у Варшаві і редагував військовий альманах “За державність” – цінне джерело з історії визвольних змагань 1917 – 1922 років. Пережите і набутий досвід під час війни за незалежність Марко Без ручко описав у книгах “Від Проскурова до Чорториї” (Каліш, 1924), “Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині” (Каліш, в - во “Чорномор”, 1932). Під час святкування 20 - річчя відродження Польської держави польська влада нагородила Марка Безручка найпоче снішим військовим орденом – О рденом Воїнської Доблесті ( Order Wojenny Vіrtutі Міlіtarі ), який вручається за видатні бойові заслуги. П роте український генерал прийняти його відмовився, заявивши: “Я воював за Україну, а не за Польщу”. Помер М. Безручко 10 лю того 1944 року після важкої хвороби і похований на українському православному цвинтарі “Воля” у Варшаві

Немає коментарів:

Дописати коментар


Интернет реклама УБС

Прихильники