Велика війна 1914 – 1918 рр. стала для українського народу однією з найбільших катастроф за всю його історію. Українці були мобілізовані в армії ворогуючих сторін: до 300 тис. чоловік в цісарську армію і до 3,5 млн. чоловік – в царську. Вони змушені були воювати під чужими для них прапорами, і нерідко – один проти одного. У вересні 1915 року, коли новосформовані підрозділи українських січових стрільців опинилися на фронті у Карпатах, їм довелось зустрітися у двобої з кубанськими козаками – нащадками славних запорожців. Війна Росії з Центральними державами відбувалася на території України. Загальна Українська Рада (ЗУР), яка була сформована у квітні 1915 року з галицьких, буковинських і наддніпрянських українців, у своїй відозві “До всіх культурних народів світа” (вересень 1916 року) зазначила, що цілу область української етнографічної території в 150 тис. кв. км перекроєно й перекопано стрілецькими ровами, людські оселі зруйновано, мільйони українців зосталися без даху. Ідучи услід за польськими організаціями, ЗУР у цій відозві висунула свої вимоги на період після закінчення війни: “Всі українці без огляду на політичні границі стоять на становищі своєї окремішності від сусідніх народів і змагають до визволення, опираючи сі свої змагання не тільки на внутрішній потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутній традиції своєї визвольної боротьби”.